Право на запитання

 О шостій ранку Боб уже не спав.

Він сидів на кухні, тримаючи обома руками чашку давно охололої кави. За вікном сіріло небо. На подвір'ї нерухомо стояв трактор, а на мокрій траві блищала роса.

Колись цей час був його улюбленим.

Батько вставав рано. Вони снідали майже мовчки, потім ішли перевіряти господарство. Іноді батько розповідав про погоду, ціни на зерно або сусідські справи. Про державу він говорив рідко.

А якщо й говорив, то коротко:

«Паперам не можна довіряти більше, ніж людям».

Боб тоді не розумів, що це означає. Тепер починав розуміти.

— Ти знову думаєш про батька? — запитала Гелен.

Вона поставила перед ним тарілку з хлібом і сиром.

— Намагаюся зрозуміти, чому він нічого мені не розповів. 

— Можливо, він не хотів, щоб ти опинився в цій історії. 

— А в результаті я опинився в ній по самі вуха.

Гелен сіла навпроти.

— Бобе, я сьогодні поїду до Центру.

Він одразу відклав чашку.

— Ми вже це обговорювали. 

— Саме тому я й кажу тобі зараз, а не збираюся потайки. 

— Вони можуть затримати тебе. 

— Можуть. 

— Можуть внести до списку неблагонадійних. 

— Можуть. 

— І ти все одно підеш?

Гелен подивилася йому у вічі.

— Так.

Боб похитав головою.

— Я не хочу, щоб ти через мене втрачала те, що маєш. 

— А ти не замислювався, що саме я маю?

Він замовк.

— Я можу їздити без спеціального дозволу, — продовжила Гелен. — Можу відкривати рахунки, підписувати договори й звертатися до державних установ без додаткової перевірки військового статусу. Я можу навіть купити землю, якщо матиму гроші. Але я не можу зробити так, щоб тебе перестали вважати ресурсом.

Вона на мить опустила погляд.

— Раніше я думала, що це просто різні обов'язкі чоловіків і жінок. Чоловіки служать, жінки підтримують господарство. Так нам пояснювали в школі. Так говорили батьки. Так говорять усі навколо. 

— І що змінилося? 

— Я побачила, що відбувається, коли чоловік відмовляється виконувати свою роль.

Гелен узяла його за руку.

— Я не хочу бути вільною лише тому, що тебе можна позбавити свободи замість мене.

Боб довго дивився на неї.

— Тоді будь обережна. 

— Буду. 

— І якщо щось піде не так… 

— Я не стану героїнею заради красивої історії, Бобе. Я просто спробую дізнатися правду.

Він уперше за цей ранок усміхнувся.

— Це звучить значно небезпечніше. 

— Можливо.

Гелен підвелася, взяла сумку й поклала туди посвідчення особи, документи на господарство та копію повторного розпорядження.

Перед виходом вона обернулася.

— А ти поки що не їдь до Центру. 

— Вони очікують мене о восьмій. 

— Саме тому не можна дозволити їм диктувати нам кожен наступний крок.

Двері зачинилися.

Боб залишився сам.

За кілька хвилин у коридорі з'явився Петер.

— Вона смілива, — сказав він. 

— Вона розумніша за нас обох. 

— Це неважко.

Боб підвів голову.

— Ти завжди жартуєш, коли не хочеш відповідати на запитання? 

— Не завжди. 

— Тоді відповідай ще на одне.

Петер сперся на одвірок.

— Слухаю. 

— Чи знав мій батько, що під фермою є архів?

Петер помовчав.

— Я думаю, так. 

— А що, як він не просто відмовився співпрацювати? Що, як він намагався щось приховати? 

— Це можливо. 

— Що саме? 

— Цього я не знаю.

Боб підвівся й попрямував до дверей.

— Тоді підемо до сараю. 

— Зараз? 

— Поки Гелен у Центрі, ми перевіримо те, що батько міг залишити.

Петер поглянув на вікно.

— Якщо вони стежать за будинком, то можуть стежити й за сараєм. 

— Нехай.

Боб узяв стару куртку.

— Я сорок п'ять років прожив на цій землі. Якщо вони хочуть зробити вигляд, що мене тут ніколи не було, нехай спочатку пояснять, чому мій батько заборонив відчиняти двері власного сараю.