Ферма

До ферми вони дісталися вже після опівночі.

Дорога зайняла майже годину. Вони обходили освітлені ділянки, кілька разів ховалися в придорожніх посадках і завмирали в темряві, чекаючи, поки повз промчать патрульні машини.

Коли на тлі нічного неба врешті замаячив знайомий силует ферми, Боб різко зупинився.

Здалеку все виглядало мирно і звично. У будинку не горіло жодного світла. Сарай стояв на своєму місці. Старий трактор мирно спав під навісом.

Але ворота були відчинені.

— Вони були закриті, — тихо, майже неживим голосом сказав Боб.

Петер пильно подивився на нього: 

— Ти впевнений?

— Я особисто зачиняв.

Томас мовчки оглянув темне подвір'я: 

— Значить, вони вже тут побували.

Боб рішуче рушив уперед, але Гелен миттєво схопила його за руку: 

— Не поспішай. 

— Це мій дім! 

— Саме тому й не поспішай, Бобе.

Боб різко зупинився. Розум підказував, що вона має рацію.

Петер безшумно обійшов будинок з іншого боку, перевірив заднє подвір'я і за кілька хвилин повернувся: 

— Машин на території немає. 

— Але вони тут були, — наполягав Боб. 

— Так.

Вони обережно зайшли всередину.

У будинку все залишалося майже так само, як було коли вони втікали. Дерев'яний стіл. Старий механічний годинник на стіні. Полиця з робочими інструментами.

І фотографія батька на стіні.

Боб підійшов до неї ближче. Знімок був зроблений багато років тому — батько стояв біля трактора, молодий, сильний, зовсім не такий, яким Боб запам'ятав його в останні роки.

На звороті фотографії чітко виднівся напис, зроблений простим олівцем: «Північний контур. 1989».

Боб насупився: 

— Я ніколи цього не помічав...

Гелен підійшла ближче, вдивляючись у букви: 

— Що це означає? 

— Не маю гадки.

Петер простягнув руку, щоб узяти знімок, але Боб різко перехопив його зап'ястя: 

— Не чіпай. 

— Я лише хотів подивитися... 

— Я сказав — не чіпай!

Петер мовчки відступив назад: 

— Добре.

Боб обережно поклав фотографію на стіл, намагаючись пригадати, чи міг хоч раз бачити цей надпис раніше. Ні. Його батько ніколи й словом не обмовився про якийсь «північний контур». Принаймні, Боб був у цьому впевнений.

Тим часом Томас підійшов до старої дерев'яної шафи в кутку. 

— Тут щось не так, — тихо промовив він, проводячи пальцем по нижній полиці. 

— Що саме? — насторожилася Гелен. 

— Свіжий пил. Його нещодавно протирали.

Боб підійшов ближче. Томас вказав на невелику порожню ділянку на дереві. 

— Тут щось стояло. Боб придивився уважніше. На полірованій поверхні залишився чіткий прямокутний слід. 

— Тут завжди стояла батькова коробка з документами, — сказав він.

Петер різко повернув до нього голову: 

— Яка коробка? 

— Стара металева. Батьків "архів". 

— Що в ній зберігалося? 

— Старі папери, квитанції, податки, старі державні акти на землю. Я ніколи її не розбирав. 

— Де вона зараз?

Боб повільно перевів погляд на порожню полицю. Коробки там не було. 

— Її забрали... 

Томас заперечливо похитав головою: 

— Ні. 

— Чому ти так упевнений? 

— Якби її забрали ті армійські чистильники, що шукають нас сьогодні, вони перевернули б тут усе догори дном. Але слід свіжий, і поверхня чиста. Хтось заздалегідь знав, де лежить коробка, і забрав її набагато раніше.

Боб відчув, як у грудях розливається липкий холод: 

— Хто?

Томас не відповів.

У цей момент Петер нахилився біля самої підлоги:

 — Бобе. Іди сюди. 

— Що там? 

— Подивись на цю панель.

На старій дерев'яній панелі біля самої підлоги виднілася ледь помітна подряпина. Петер провів по ній пальцем, збагнувши щось своє, і різко натиснув на край.

Спочатку нічого не сталося. Але після другого натискання панель зі скрипом змістилася вбік.

За нею ховалася вузька, герметична ніша.

І вона була порожньою. Тільки на самому дні лежав пожовклий клаптик паперу.

Боб тремтячою рукою дістав його. На папері красувалося кілька слів, написаних знайомим, але дуже поспішним почерком його батька:

«Якщо Боб коли-небудь це знайде — значить, вони вже прийшли».

Боб завмер, не в силах відвести погляд від рядків.

Гелен прочитала записку через його плече, затамувавши подих: 

— Він... він усе знав завчасно? 

— Я не знаю... — прохрипів Боб.

Нижче був ще один рядок, виведений твердою рукою: «Не довіряй тим, хто скаже, що це просто земля».

Петер мовчав. Боб повільно підвів на нього очі: 

— Ти... ти знав про це сховище? 

— Ні. 

— А ти взагалі знав мого батька?! — у голосі Боба зазвучала непідробна лють.

Петер довго не відповідав, уникаючи його погляду: 

— Бачив. 

— Коли саме? 

— Багато років тому. 

— Де?! 

Петер нарешті опустив очі донизу: 

— На цій самій фермі.

У кімнаті повисла така важка тиша, що здавалося, ніби стіни зараз тріснуть. Боб безсило опустився на стілець. Всю його юність і доросле життя останні роки батька здавалися простими й сірими: робота в полі, втома, хвороба, самотність. Ніяких таємниць.

Принаймні, так йому завжди розповідали.

— Що він тут робив? — вимогливо спитав Боб. 

— Він щось шукав, — тихо відповів Петер. 

— Що саме?! 

— Я не знаю. 

— Ти знову кажеш цю кляту фразу! 

— Бо тоді я справді не розумів масштабів.

Боб прискіпливо примружився: 

— А зараз? Зараз ти знаєш більше?

Петер мовчав.

У цю мить Томас мовчки підійшов до столу і поклав перед Бобом невелику, металеву пластинку. — Можливо, це допоможе освіжити пам'ять, — сказав старий.

На пластинці чітко відбивався той самий номер: 47-Б.

Боб з жахом глянув на неї: 

— Де ти це знайшов?! 

— У кейсі, — спокійно відповів Томас.
 — Чому ти не показував її раніше? — вимогливо запитав Боб.