За зачиненими дверима

Ручка дверей безшумно опустилася вниз.

Петер миттєво підняв пістолет, притиснувшись плечем до стіни. Боб укотре зловив себе на думці, що його рухи були занадто чіткими та професійними для людини, яка просто ховається від чергового призову.

Гелен тісно притиснула до себе перев'язувальні матеріали, щойно витягнуті з шухляди стола. Старий сидів біля масивної стільниці, тримаючи долоню на металевій кришці кейса — його обличчя залишалося кам'яним, але пальці помітно тремтіли.

Двері так і не відчинилися.

Зовні хтось постукав.

Три короткі удари.

Пауза.

Два удари.

Петер різко кинув погляд на Томаса:
— Ти знав, що вони прийдуть саме сюди? — прошепотів він.
— Ні, — похмуро відповів старий.
— Але тепер я чудово розумію, хто саме прийшов.
— Хто? — ледь чутно спитала Гелен.

Томас не встиг відповісти.

— Відчиняйте! — пролунав з-за дверей холодний, позбавлений будь-яких емоцій голос. — Державна служба контролю територій. Проводимо екстрену перевірку об'єкта.

Боб різко повернувся до Петера:
— Ти ж казав, що це твій дім!
— Так.
— Тоді чому вони стукають так, ніби заздалегідь знають, що ми тут?!
— Тому що вони й справді це знають, — спокійно відрізав Петер.

Він різко опустив пістолет і кинувся до металевої шафи в кутку:
— Бобе, допоможи зрушити її!
— Що ти задумав?
— Відкрити запасний вихід.
— Який ще у біса вихід?!

Петер за допомогою Боба з зусиллям відсунув важку шафу. За нею, просто в цегляній стіні, ховалися вузькі потаємні дверцята.

— Сюди! — скомандував Петер.
— А документи? — в розпачі запитав Боб, вказуючи на розкладені на столі карти й папки.
— Забирай усе, що влізе в кейс!

Гелен уже похапцем складала папери назад у кейс Томаса.

— Петер, — різко кинула вона, дивлячись йому в очі. — Якщо ти нам знову брешеш, іншого шансу в нас не буде.
— Знаю, — коротко кинув він.

За дверима пролунав перший глухий удар. Потім другий, набагато сильніший. Замок затремтів, випускаючи хмаринки крихкого бетону.

— Вони зараз виб'ють двері! — вигукнув Томас.

Боб підхопив важкий кейс і допоміг старому підвестися на ноги. Гелен першою прослизнула в чорне провалля таємного ходу, за нею пішов Томас.

Петер залишився стояти біля входу.

— Ти з нами? — затримався на секунду Боб.
— Ідіть.
— Петер!
— Я сказав — ідіть, до біса!

Боб не зрушив із місця. Петер глянув на нього важким, крижаним поглядом:
— Якщо вони побачать усіх нас разом у цьому вузькому тунелі, живими ми звідси не виберемося. Я їх затримаю.
— Ти сам-один не стримаєш цілу штурмову групу!
— Мені й не потрібно їх стримувати.

Петер різко вдарив рукою по прихованій кнопці під столом. В ту ж мить у будинку остаточно згасло слабке світло. Одразу за стіною пролунав різкий гул, а за секунду — глухий металевий вибух: щось важке й розпечене злетіло в сусідній кімнаті.

— Що це було?! — перелякано вигукнула Гелен із глибини проходу.
— Старий аварійний генератор, — крикнув у відповідь Петер. — Він іще здатний видати коротке замикання.

Зовні здійнявся галас:
— Що за чортівня?! — Обійти периметр! Швидко!

Петер спритно прослизнув за шафу і зсередини наглухо зачинив за собою металеві дверцята.

У суцільній темряві підземелля вони почули, як важкі кроки назовні розсипалися в різні боки.

— Що ти накоїв? — прошепотів Боб, коли Петер наздогнав їх у вузькому технічному коридорі.
— Створив їм серйозну проблему, — важко дихаючи, відповів той. — Тепер у нас є кілька хвилин.

Вузький прохід стрімко вів униз, під саму основу фундаменту. Боб ішов останнім, натруджено тягнучи важкий кейс; низька стеля змушувала постійно згинатися в три погибелі.

За кілька десятків метрів Петер зупинився біля чергових залізних дверей:
— Далі розходимося.
— Тобто як? — перепитала Гелен.
— Цей прохід веде до старого дренажного колектора. Він виведе нас далеко за лісосмугу. Але далі шлях розгалужується.
— Ти знову хочеш нас кинути й піти в інший бік? — вимогливо запитав Боб.
— Ні. Цього разу я йду з вами.

Петер розчинив двері. Повіяло крижаним повітрям і вологою — перед ними лежав вузький бетонний канал, по дну якого стрімко біг тонкий струмок води, а на стінах сіріли старі стерті позначки комунікацій.

Вони рушили вперед, але вже за хвилину Томас важко осів на вологий бетон:
— Дайте... дайте мені хвилину...

Гелен миттєво підтримала його за лікоть:
— Ви ледве тримаєтеся на ногах.
— Я знаю, — прохрипів старий.
— Тоді говоріть! — різко сказала вона. — Поясніть нарешті, що тут відбувається!

Томас важко, зі свистом втягнув повітря:
— Цей будинок... він ніколи не був просто схованкою. Колись тут розміщувався секретний пункт спостереження за всіма земельними ділянками округу.

Боб різко повернувся до Петера, вдивляючись у його обличчя в напівтемряві:
— Ти... ти працював на них?

Петер мовчав.

— Петер, я поставив тобі запитання! — в голосі Боба зазвучала неприхована злість.
— Так, — тихо й безапеляційно вимовив нарешті Петер.
— Колись я працював на них.
— На кого саме?!
— На тих, хто формував ці кляті списки.

Боб відчув, як усередині нього все скувало крижаним холодом.
— Ти з самого початку знав, що станеться з фермерами?
— Не від самого початку...
— Але згодом дізнався?
— Так.

Гелен шоковано дивилася на Петера:
— І ти після цього продовжував на них працювати?!
— Я намагався... намагався виправити те, до створення чого сам доклав руку, — здавлено відповів він. — За рахунок кого?! — зриваючись на крик, запитав Боб. — За рахунок нас?!

Петер повільно опустив очі донизу:
— За рахунок тих, кого я вже просто не встиг врятувати...