Старий будинок

Лісосмуга здавалася ближчою, ніж була насправді.

Боб ішов останнім, раз у раз тривожно озираючись на канал. За бетонним насипом уже шастали промені потужних прожекторів: вони холодно ковзали по землі, затримувалися на кущах і знову зникали у темряві. Переслідувачі не поспішали — вони чудово знали, що тікати втікачам нікуди.

— Швидше, — тихо кинув Петер через плече. — До дерев залишилося метрів зо двісті.

— Ти казав, що будинок твій, — нагадав Боб, наздоганяючи його. — Чому ж ти ніколи про нього не згадував?

— Тому що не було потреби.

— А тепер, значить, з'явилася?

Петер нічого не відповів.

Гелен ішла поруч із Томасом. Старий важко, зі свистом дихав, натруджено притискаючи до грудей металевий кейс. Кров на його рукаві вже потемніла й запеклася, але він різко відсмикував руку щоразу, коли хтось намагався ближче підійти.

— Томасе, вам потрібна допомога, — тривожно сказала Гелен.

— Мені потрібен час, — крізь зуби відповів старий. — І щоб ми всі зрештою вибралися звідси живими.

— Це не відповідь, — зауважила вона.

— Іншої поки що не буде.

Вони нарешті дісталися перших дерев. Петер зупинився біля густого чагарнику, розсунув гілки й вказав на ледь помітну в темряві вузьку стежину: — Сюди.

Стежка вела вглиб лісосмуги. Під ногами глухо хрускотіло сухе гілля, у повітрі густо пахло вогкою землею, гнилим листям і чимось металевим. Боб упізнав ці місця — колись він часто їздив тут на тракторі ще до війни, коли тут пролягала стара дорога до насосної.Але ніякого будинку він тут не пригадував.

За кілька хвилин дерева розступилися.

Перед ними постала невелика споруда з потемнілої цегли. Дах з одного боку просів, вікна надійно закривали залізні щити, а біля стіни темніла купа гнилих дощок і занедбаний, зарослий бур'яном колодязь.
Здавалося, тут ніхто не жив уже десятиліттями.

— Ось ми й прийшли, — тихо промовив Петер.

— І ти справді тут живеш? — недовірливо спитав Боб.

— Коли виникає потреба.

Петер підійшов до важких дверей, витяг із кишені ключ і впевнено клацнув замком.

Боб відразу ж звернув увагу на деталь: двері виявилися новими. Як і сам замок. Покинута зовні будівля мала абсолютно сучасний захист на вході.

— Давно ти облаштував це місце? — примружився Боб.

— Достатньо давно, щоб почуватися тут у безпеці.

— Петер, — різко втрутилася Гелен, заступаючи йому дорогу. — Якщо ти хочеш, щоб ми тобі хоч трохи довіряли, почни нарешті говорити правду.

Петер затримав руку на ручці й важко зітхнув:
— Правда не завжди допомагає вижити, Гелен.

— А брехня?

— Вона іноді дає трохи більше часу.

Він різко штовхнув двері.

Усередині густо пахло пилом, холодним попелом та машинною оливою. Петер клацнув вимикачем на стіні — під стелею спалахнуло слабке світло від акумуляторної лампи. Промінь вихопив із темряви міцний дерев'яний стіл, дві лави, стару чавунну піч і залізну шафу в кутку.

Але найголовніше висіло на стіні.

Величезна розгорнута мапа місцевості.

Боб підійшов ближче, відчуваючи, як усередині все насторожується. Це була не звичайна паперова мапа. На ній детально — з точністю до метра — були позначені ферми, польові дороги, підземні комунікації, лінії електропередач і ще кілька секретних об'єктів, про які Боб навіть не чув. Частина позначок збігалася з тим, що Петер демонстрував у насосній, але тут інформації було в рази більше.

— Що це за чортівня?.. — тихо вирвалося в нього.

Петер зачинив за ними двері на засув:
— Місця, де все ще можна сховатися, якщо знати ходи.

— Від кого?

— Від тих, хто зараз зачищає цей район.

Боб повільно розвернувся до нього, стиснувши кулаки:
— Ні. Я питаю, від кого ти ховаєшся сам.

У кімнаті повисла густа, майже дотикова тиша.

Тим часом Томас важко опустився на лаву й поставив кейс на стіл. Гелен одразу кинулася до нього: — Дайте подивлюся руку.

— Потім...

— Негайно, — рішуче заперечила вона. — Якщо там уламок чи глибоке зараження, ви не пройдете й кількох кілометрів.

Старий коротко глянув на неї, ніби хотів вилаятись, але зрештою мовчки дозволив розрізати ножицями тканину рукава.

Поки Гелен займалася раною, Боб не зводив очей з Петера.

— Ти знав про список земель, — почав він жорстко. — Знав про моє господарство. Знав, якими стежками нас виводити. А тепер у тебе тут цілий командний пункт із картою всієї округи.

— Так.

— Тоді поясни мені одну річ, Петер. Чому саме я?

Петер мовчав, уникаючи його погляду.

— Чому ти вирішив мені допомагати? — не вгамовувався Боб. — Ти міг пройти повз. Міг просто сховатися сам. Але ти чомусь, достеменно знав, де я живу, коли прийде повістка і що за цим стоїть.

— Я не знав усього наперед, Бобе, — холодно відповів Петер.

— Але знав достатньо!

Петер втомлено провів долонею по обличчю, стиснувши перенісся:
— Твоя ферма — це лише крапля в океані. Таких, як ти, в окрузі десятки. І якщо ти досі гадаєш, що тебе гребуть до армії через війну, то ти просто йолоп.

— Це я вже зрозумів.

— Ні, — тихо й моторошно мовив Петер. — Ти й гадки не маєш, наскільки далеко все це зайшло.

Томас раптово підняв голову від столу, блідий і зморений:
— Петер має рацію, синку.

Боб різко кинув погляд на старого:
— Ви обидва знаєте набагато більше, ніж кажете.

— Так, — важко видихнув Томас. — Знаємо.
— І що ви збираєтеся робити? — різко кинув Боб, не зводячи очей із літнього чоловіка. — Тримати мене в темряві, поки я не погоджуся сліпо йти за вами?

— Ні, — спокійно відповів Томас. — Ми збираємося показати тобі дещо таке, що змусить тебе захотіти вижити.

Він упевненим рухом клацнув замками металевого кейса.

Усередині акуратно лежали папки, кілька флеш-накопичувачів і невеликий захищений планшет із тріснутим екраном. Томас витяг один паперовий документ і різко розгорнув його на старій стільниці.