Технічний тунель

Петер ішов першим.

Вузький технічний коридор тягнувся глибоко під землею, поступово звужуючись. Уздовж стін тягнулися ряди старих труб, частина з яких давно проржавіла й розсипалася на крихти. Під ногами хлюпала брудна вода, а повітря густо пахло сирим бетоном, іржею та цвіллю.

Боб ішов одразу за Гелен, міцно підтримуючи її за лікоть на слизьких ділянках. Томас замикав колону, притискаючи до грудей металеву валізу.

Позаду пролунав глухий удар.

Потім ще один.

Двері старої насосної остаточно втрачали цілісність.

— Скільки ще до виходу? — пошепки запитав Боб, намагаючись перекрити гуркіт усередині стін.
— Метрів сто п'ятдесят, — кинув через плече Петер.
— Ти ж казав, що цей коридор наглухо завалений.
— Основний прохід — так. Але є обхідний.
— І ти вирішив повідомити про це тільки зараз?!

Петер навіть не обернувся:
— Я не знав, чи взагалі доведеться ним користуватися.

Боб люто стиснув щелепи, але промовчав. Він уже чітко зрозумів одне: Петер розповідає правду лише тоді, коли приховувати її стає надто небезпечно.

Тунель різко повернув праворуч. Попереду виднівся завал. Масивні бетонні уламки перекривали майже весь прохід, залишаючи внизу лише вузьку, темну щілину біля самої підлоги.

Петер зупинився й коротко кинув:
— По одному. Спочатку Хелен.
— Я сама, — тихо відізвалася вона.

Хелен опустилася на коліна й почала протискатися між гострими брилами. 

Коли вона вибралася, настала черга Боба.

Він зняв куртку, закинув її вперед і ліг на живіт у крижану воду. Гострий бетон дряпав плечі, а уламки болісно впиралися в ребра. Посередині завалу прохід звузився настільки, що довелося повністю видихнути повітря й затримати дихання, аби протиснутися крізь лещатну темряву.

На мить йому здалося, що він застряг назавжди.
— Бобе? — тривожно покликав голос Хелен із темряви.
— Усе нормально... — хрипко видихнув він і з останніх сил різко рвонув уперед.

Вибравшись на вільний простір, він важко дихаючи підвівся й посвітив назад: — Томасе, давай!

Старий підійшов до завалу, але з металевою валізою в руках пролізти було фізично неможливо.
— Трястя... — тихо лайнувся він.
— Дай її сюди, — простягнув руку Петер.

Томас на секунду завагався, міцніше вчепившись у ручку:
— Тут усе...
— А якщо ти застрягнеш там, то все й залишиться, — жорстко обірвав його Петер.

Старий зблід, але передав валізу. Сам він протискувався крізь щілину набагато довше за інших — коли вибрався, то важко осів на бетон, тримаючись за бік і хапаючи ротом повітря.

Петер мовчки повернув йому валізу:
— Далі йдемо швидше. Вони вже близько.

Вони рушили далі. За кілька десятків метрів темний коридор уперся в масивні металеві двері. Петер різко смикнув за ручку — але та не піддалася. Він спробував знову, сильніше.

— Заклинило? — спитав Боб.
— Бачу.
— Можна відкрити?
— Якщо механізм не зігнив остаточно...

Петер витягнув з кишені зв'язку тонких інструментів і почав нервово колупатись у замку.

Боб прислухався. Десь позаду, чітко долинав чиїсь кроки і голос.
— Вони вже в тунелі, — прошепотіла Гелен, стискаючи руки.
— Знаю, — коротко кинув Петер.

У цю мить замок всередині дверей сухо клацнув. Тяжкі стулки відчинилися з довгим, моторошним скреготом.

Перед ними відкрився старовинний водовідвідний канал.

Вони вискочили на вузьку бетонну платформу над темною, швидкою водою. Канал тягнувся в обидва боки, зникаючи у чорній пащі тунелю, а з низького склепіння безперервно капала холодна вода.

Боб підійшов до самого краю води й озирнувся:
— Куди тепер?
Петер показав праворуч:
— За кілометр буде вихід до річки.
— А ліворуч?
— До тієї самої старої насосної, де на нас уже чекають «гості».

Боб різко повернувся до нього:
— Ти що, знав, що вони можуть перекрити основний вихід?
— Підозрював.
— То чому, чорт забирай, ми йдемо саме сюди?!
Петер не відповів.

З тунелю позаду знову долинув металевий ляскіт. Хтось уже наполегливо штурмував нещодавно відкриті ними двері.
— У нас немає часу на суперечки! — крикнув Томас.

Вони рушили праворуч. Боб ішов останнім, тримаючись за слизьку стіну та намагаючись не втратити рівновагу на мокрому бетоні.

Раптом Гелен попереду різко зупинилася:
— Дивіться...

Боб підняв очі. Біля чергового повороту каналу тьмяно й зловісно мерехтіло крихітне світло. Не ліхтар. Щось зовсім інше.

Боб підійшов ближче. На сирій бетонній стіні висів невеличкий чорний пристрій із яскравим червоним індикатором, що ритмічно блимав у темряві.

Петер голосно й брудно вилаявся.
— Що це таке? — здригнулася Гелен.
— Датчик руху, — процідив Петер.
— Державний? — у голосі Томаса зник останній оптимізм.
— Так.
— Значить, вони знають, що ми тут, — важко сказав старий, опускаючи валізу.
— Не обов'язково, — спробував заперечити Петер. — Це може бути законсервоване старе обладнання ще з мирних часів...

Боб обережно підійшов до пристрою. Під ним красувалася акуратна металева табличка з унікальним серійним номером та штрих-кодом.

Він надто добре знав цей формат. Точно такі самі блоки кілька років тому встановлювали на його власній фермі, коли держава проводила «модернізацію та тотальний облік водних ресурсів».

Боб повільно підняв погляд на Петера: — Це не старе обладнання. Воно свіже.

Петер різко обернувся до нього:
— Звідки ти знаєш?
— Я бачив такі на своїй землі, — відповів Боб, нахиляючись і пильно вдивляючись у темний пластиковий корпус. — Їх встановили минулого року. Тоді казали, що це нібито для безпеки та контролю рівня води.
— І що з того? — хмуро спитав Томас.
Боб підняв важкий погляд:
— А те, що цей технічний канал ніколи не підключали до загальної мережі державного моніторингу.
Петер повільно, шумно видихнув у сире повітря:
— Тоді нас уже засікли.