Несподівана зустріч

Стук у двері повторився — цього разу важчий, вимогливіший.
​— Боб Йохансон! Відчиніть! — залунав за дверима сухий голос.
​Боб стояв посеред кухні й боявся навіть затамувати подих. Гелен занепокоєно дивилася на нього, стиснувши руки на грудях:
— Що робимо?
​Замість відповіді він ступив до вікна й обережно, кінчиками пальців, відхилив край фіранки. Двоє чоловіків у формі застигли біля ґанку, а третій уже обходив будинок по периметру.
​Боб відпустив тканину й повернувся до жінки:
— Вони перевіряють двір.
— Тоді біжимо через задні двері! — прошепотіла Гелен.
— Вони вже знають про них, — глухо відповів Боб і кивнув на подвір’я. — У них план нашої ділянки.
— Звідки?
​Відповісти він не встиг. На кілька секунд усе затихло, а потім з вулиці через підсилювач прогриміло:
— Власнику господарства нагадуємо про відповідальність за перешкоджання роботі державної служби!
​Боб міцно стиснув щелепи:
— Вони прийшли не просто вручити мені повідомлення.
​Гелен мовчала — вона й сама це зрозуміла з їхнього тону.
​Боб швидко пройшов до комори й з зусиллям відсунув стару важку шафу. За нею відкрився вузький темний отвір у стіні.
​— Що це? — здивовано прошепотіла Гелен, підбігаючи ближче.
— Старий дренажний канал, — швидким шепотом пояснив Боб. — Я викопав його, коли ремонтував водопровід.
— Куди він веде?
— Під дорогою, аж до старої насосної.
​Гелен спантеличено глянула йому в очі:
— Ти ніколи мені про нього не розповідав...
— Бо не думав, що колись доведеться тікати з власного дому через каналізацію!
​У вхідні двері знову вдарили. Цього разу з такою силою, що дерев'яний засув загрозливо тріснув.
​Боб відкинув металевий люк у долівці:
— Ти першою!
— Ні! — заперечила Гелен, хитаючи головою.
— Гелен, не сперечайся!
— Тільки разом! — твердо мовила вона.
​Він хотів аргументувати, але з передпокою пролунав звук металевого скреготу — замок не витримував натиску.
​— Добре, разом! — мовив Боб, підштовхуючи її вперед.
​Вони один за одним пірнули в темний вузький тунель. Боб зсередини підтягнув і зачинив за собою люк. Минуло заледве кілька секунд, як зверху пролунав важкий гуркіт — вхідні двері будинку вибили.
​Гелен до болю стисла кулаки:
— Вони вже всередині...
— Тихо, — прошипів Боб. — Повземо.

​Прохід був дуже вузьким, доводилося просуватися майже на животі, розгрібаючи перед собою пил. Попереду панувала суцільна темрява, а позаду, через товщу землі, вже доносився приглушений тупіт важких черевиків.

​Вони знайшли люк.

​Боб поповз швидше, підштовхуючи жінку перед собою. Раптом Гелен глухо зойкнула й зупинилася:
— Боб!

​Він придивився в темряві. Куртка Гелен міцно застрягла, зачепившись за іржавий металевий виступ. З боку люка вже виразно долинав жорсткий наказ:
— Перевірте всі господарські приміщення й підвал!

​Невпевненими рухами Боб дістав із кишені складний ніж і одним махом перерізав міцну тканину.
— Усе, вільно? — прошепотів він.
​Гелен швидко ствердно кивнула.
​Вони поповзли далі, і за кілька хвилин попереду нарешті зажевріла тонка смужка денного світла. Боб обережно підняв край важкої залізної кришки.

​Коли вони випірнули на поверхню за напівзруйнованою будівлею старої насосної станції. До рятівної лісосмуги лишалося приблизно сотня метрів відкритого простору. Але прямо між ними й лісом стояв один із автомобілів державної служби.

​Боб завмер, прикриваючи собою Гелен:
— Вони перекрили дорогу...
— Що тепер робити? — прошепотіла вона, роззираючись.

​Боб швидким поглядом оцінив обставини. Праворуч — голе поле. Ліворуч — річка. Позаду — глуха стіна насосної.

​І раптом зовсім поруч лунає спокійне:
— Не рухайтесь.

​Боб різко обернувся, затуляючи Гелен спиною. За кілька метрів від них стояв чоловік у звичайній темній куртці — без жодної символіки чи форми. Він тримав порожні долоні демонструючи прозоро, аби Боб бачив, що він без зброї.
​— Я не з ними, — спокійно сказав незнайомець.
— Хто ти такий? — вимогливо запитав Боб, не послаблюючи захисної пози.
— Зараз це не має значення.
— Для мене має!

​Незнайомець коротким поглядом оцінив авто на дорозі й промовив:
— Через тридцять секунд вони помітять вас, потрібно забиратися звідси.
— Звідки ти це знаєш?
— Бо я спостерігаю за ними вже дві години, — відповів той.

​Боб на секунду завагався, але знову перепитав:
— Хто ти?

​Чоловік подивився йому просто у вічі й чітко карбував кожне слово:
— Петер Голот.

​У цей момент за стіною насосної гучно грюкнули двері.
​— Вони знайшли тунель, — мовив Петер, навіть не здригнувшись.

​З боку каналізації вже виразно чулися голоси переслідувачів. Петер швидким жестом показав на зарослу стежку, що вела вздовж берега:
— Там є старий міст, а під ним — захований човен.
— І ти пропонуєш нам просто піти за тобою? — з недовірою запитав Боб.
— Ні, — Петер дістав із кишені невеликий захищений планшет і повернув екран до Боба. На ньому була детальна мапа місцевості з маркованими зонами. — Я хочу, щоб ти зрозумів одну річ: якщо залишишся тут, тебе заберуть за хвилину.

​Боб глянув на Гелен, потім — на дорогу, де між деревами вже з'явилися постаті у формі.
​— Чому ти нам допомагаєш? — швидко запитав він.

​Петер на мить замислився, і в його погляді промайнуло щось давнє й важке:
— Бо колись хтось так само допоміг мені.
— І що ти хочеш натомість?

​Петер ледь помітно усміхнувся куточками губ, але відповіді так і не дав:
— Якщо виживемо до ранку — поговоримо.

​Він спритно розвернувся й безшумно побіг уздовж річки.

​Боб міцно стиснув холодну долоню Гелен:
— Йдемо!

​Вони кинулися навздогін за Петером. Позаду вибухнули крики:
— Стояти! Зупиніться!