Пекельний 44 — тий

1944 рік, 10 липня, 14: 00, Віллер — Бокаж, Франція
Війна обернулась для нашої держави не найкращим чином. Хоч  наша економіка стала наймогутнішою в світі, а про міць США тільки й йде мова, ми втратили багато людей. Особливо, місяць тому, коли розпочалась найбільша в історії висадка з моря. 
Найбільша за розмахом в історії війн стратегічна десантна операція з вторгнення британсько — американських військ через протоку Ла — Манш до північно — західної Франції була не просто вдало організованою та вміло проведеною військовою операцією часів Другої світової; " Оверлорд"  мав за мету завдати нищівного удару в саме серце Третього Рейху й,  у взаємодії з наступом Червоної армії по всьому східному фронту,  розтрощити головного та найпотужнішого противника з країн Осі. 
" Оверлорд"  став плодом кропіткої та наполегливої праці британсько — американських союзників,  заслуга в розробці та втіленні його в життя цілковито належить їм.  Щонайменше за 1, 5 року до вступу Америки у світову війну,  були зроблені перші кроки у формуванні зачатків британсько — американського співробітництва.  Майбутні союзники потай обмінювалися інформацією,  яка становила неабиякий інтерес для обох сторін.  Протягом 1941 року американські високопосадовці були присутні на нарадах та робочих зустрічах британських збройних сил,  де обговорювалися основи спільної стратегії дій у Європі,  якщо США стане союзником у кривавій війні проти Адольфа Гітлера.  Перша міждержавна домовленість на рівні військового керівництва обох країн була досягнута у березні 1941 і отримала назву АВС — 1.  Хоча вона не була офіційно затверджена чинним Президентом США Франкліном Рузвельтом,  однак,  військове та військово — морське міністерства США узяли її за основу в розробці планів майбутніх операцій на Європейському континенті. 
Напад японців на Перл — Гарбор та оголошення нацистською Німеччиною війни Сполученим Штатам у грудні 1941 розвіяли всі сумніви щодо того,  на чийому боці американці вступлять до світового конфлікту.  
На момент вступу США до світового конфлікту,  планування наступальних операцій,  що мали за мету вторгнення до окупованої Європи,  носило скоріше морально — політичний характер,  переважно відображаючи побажання,  аніж практичний розрахунок на успіх.  Беручи до уваги становище,  в якому опинилася Британія після розгрому свого головного союзника на континенті  — Франції,  її слабкість,  виснаженість,  а також фактичну ізоляцію від решти світу,  всі пропозиції щодо вторгнення скидалися скоріше на фантастичні мрії,  ніж на ретельно розроблені плани. 
Ще восени 1941 британське командування розглянуло перший чорновий варіант плану висадки військ у Франції,  який отримав кодову назву " Раундап"  (англ.  Roundup).  Цей плід роботи британського керівництва ставив за мету висадку морського десанту західніше та східніше Гавра на французьких пляжах між Довілем та Дьєппом.  Завданням операції визначалося створити міцний плацдарм 150 км завширшки,  після чого,  зосередивши достатню кількість військ,  прорвати оборонні рубежі німців і просуватися в загальному напрямку на північ на Антверпен.  Надалі форсувати в нижній течії Маас в районі міста Льєжа.  В загальному складі угруповання передбачалося мати:  6, 3 піхотних дивізій,  6 бронетанкових дивізій,  6 танкових бригад та сили забезпечення й підтримки. 
Однак,  реалізація завдань цього плану була надзвичайно обмежена кількістю сил,  що залучалися від Королівського військово — морського флоту та королівських ВПС для безпосередньої підтримки вторгнення,  тому хоча він і ліг в основу при подальшому плануванні,  серйозно його ніхто не сприймав. 
Вступивши у війну,  американці опинилися перед дуже складною проблемою.  Якщо для британців війна у Європі була питанням життя або смерті,  тому ніяких сумнівів для них де і на якому напрямку зосереджувати свої головні зусилля не існувало,  то для їхніх заокеанських колег це виявилося дилемою.  Чи сконцентрувати свої сили та засоби на Тихоокеанському театрі воєнних дій,  де просування японців углиб акваторії Тихого океану та прилеглих країн набирало усе більших обертів,  чи підтримати свого головного союзника Велику Британію,  й упритул зайнятися Гітлером.  Водночас,  американці ясно розуміли,  що війна проти усіх трьох супротивників одночасно розпорошуватиме їхні сили,  й від цього страждатиме спільна стратегія дій союзників. 
31 грудня 1941 року,  у Вашингтоні на конференції під умовною назвою " Аркадія",  американське військове командування погодилося з британцями в першу чергу сконцентрувати свої основні зусилля на розгромі нацистської Німеччини; на Тихому океані ж обмежитися заходами стратегічної оборони,  віддавши перевагу діям військово — морських сил США,  незважаючи навіть на нищівну катастрофу на Гаваях та настрої,  що панували в американському суспільстві з початком цієї війни. 
Якщо вибір Великої Британії був очевидним,  то обрання американцями цього варіанту стратегічних дій диктувалося іншими міркуваннями.  Третій Рейх розглядався,  як найпотужніший панівний противник серед країн Осі,  й тому найбільш загрозливий для військ союзників.  Його поразка у війні безсумнівно підірве позиції Японської імперії.  До того ж,  лише спільними зусиллями британці та американці були здатні організувати,  підготувати та втілити в життя десантну операцію такого масштабу.  Зокрема,  існували й більш прозаїчні причини.  На той час США не мали у своєму розпорядженні достатньої кількості десантних та транспортних суден,  якими можливо було здійснювати оперативне перекидання військ та сил на океанському просторі.  " Фактори часу та простору диктували нашій стратегії вимоги.  Перекидання військ та матеріальних засобів до Австралії вимагало вдвічі більше транспортних засобів,  яких і так не вистачало,  ніж до Європи чи Північної Африки",   — писав у той час начальник штабу Армії США генерал Джордж Маршалл. 
Так був закладений підмурівок до розробки грандіозного плану вторгнення британсько — американських союзників до Європи.  Перші обговорення плану операції на конференції торкалися лише загальних питань та міркувань і,  в основному,  тривали у формі дискусії.  Замисел операції ще не набув ані форми,  ані концептуальної основи,   — як,  коли й де ця подія станеться.  Висновком конференції стало рішення,  що вторгнення до Європи не може відбутися раніше 1943 року,  тому було проголошено: 
   …головні зусилля союзників протягом 1942 року мусять бути спрямовані на виснаження німецького опору шляхом стратегічного бомбардування британськими та американськими повітряними силами… всіляка допомога радянському спротиву на сході… та операціям,  яким ставилося за мету звільнити від противника все узбережжя Північної Африки.  … у 1943 створенням певних умов провести операції із захоплення континенту через Середземне море,  з Туреччини на Балкани та вторгненням до Західної Європи.  Ці операції повинні передувати повному розгрому Третього Рейху. 
Виходячи з угоди,  на конференції була прийнята перша чернетка плану спільної десантної операції під кодовою назвою " Гімнаст".  " Гімнаст",  або план операції щодо вторгнення до Північної Африки,  розглядався військовими,  як доволі реалістична можливість набути практичного досвіду для обох сторін,  до того ж операція на перший погляд не потребувала застосування значних сил та засобів.  Однак,  зміст цієї операції був дуже контроверсійним та авантюрним.  Перш за все,  це було пов'язано з тим,  що позиція Франції,  яка панувала в північно — західних колоніях Африки,  не була до кінця з'ясована.  На чиєму боці вішистська Франція виступить у разі вторгнення союзників? 
Так,  попри усі попередні плани,  проти кого почати приготування до дій:  проти Третього Рейху чи Японської імперії,  американці вступали у війну проти найслабкішого противника  — Королівства Італія. 
14 січня 1944 до Лондона прибув генерал Д.  Ейзенхауер для прийняття на себе повноважень Верховного головнокомандувача союзних експедиційних сил в Європі.  З його появою робочий режим та в цілому характер підготовки набув нового акценту.  Якщо раніше увесь ритм підготовки носив відбиток незавершеності,  то зараз будь — кому стало зрозуміло  — вторгнення відбудеться й це пріоритетне завдання,  решта відходить на задній план. 
23 жовтня 1943 генерал — лейтенант Омар Бредлі очолив командування над усіма американськими військами,  що готувалися до операції на Британських островах.  З цих з'єднань та частин незабаром була сформована 1 — ша американська армія. 
2 січня 1944 на острови прибув командувач сухопутними військами союзників на етапі стратегічної операції  — фельдмаршал Б.  Монтгомері. 
Тим часом війська й сили продовжували нарощування своїх зусиль з підготовки до " Дня Д".  Військово — морські сили США спільно з британським Королівським ВМФ завершували процес формування бойових компонентів,  що мали брати участь у забезпеченні висадки морського десанту.  Загальне керівництво усіма морськими силами на себе перебрав британський адмірал сер Бертрам Рамсей.  Для безпосереднього вторгнення до Нормандії союзники створили 2 основні оперативні групи:  американці створили Західне оперативне командування ВМС  — основу якого складав знов створений 12 — й флот під командуванням адмірала Гарольда Старка.  Для забезпечення висадки з бойових кораблів була організована 122 — га оперативна група під керівництвом контр — адмірала Алана Кірка,  у свою чергу 11 — та оперативна група включала усі амфібійні сили США. 
У свою чергу британці створили під проводом контр — адмірала Ф.  Віана Східне оперативне командування ВМС,  до складу якого увійшли штурмові оперативні групи " G",  " J",  " S"  та оперативна група підтримки " L". 
У повітряному просторі усі операції,  за винятком завдань стратегічного бомбардування,  були покладені на британського маршала ВПС Лі — Меллорі. 
З початку підготовки операції питання бойової підготовки військ розглядалися в контексті того,  що дивізії будуть прибувати в більшості своїй підготовленими та такими,  що матимуть бойовий досвід.  Проте,  з початком безпосередньої підготовки піхотних та танкових формувань,  а також спеціальних військ з'ясувалося,  що специфіка морської десантної операції накладала свій відбиток на характер тренувань та навчання.  Протягом більшості 1943 року було обмаль практичних тренувань,  й лише у вересні 1943 у Вулакомбе (англ.  Woolacombe) був відкритий спеціальний штурмовий тренувальний центр для відпрацювання військами дій у бою на місцевості.  Однак,  всупереч намаганням командування пропустити крізь цей тренувальний центр максимальну кількість частин та підрозділів,  далеко не усі змогли набути необхідних навичок. 
Тому,  не зважаючи на 3 роки підготовки,  майже 10 місяців інтенсивної бойової виучки,  багато квестів щодо готовності формувань не були відпрацьовані належним чином. 
Більшість питань,  що виникало,  стосувалися в першу чергу виконання власне бойових завдань.  Шикування бойових порядків,  у якій послідовності,  якими напрямками,  де та багато інших турбували як командування,  так і особовий склад.  Навіть питання про те,  чи буде вторгнення вдень або вночі,  було остаточно визначене безпосередньо перед початком операції. 
Разом з цим,  керівництво операцією ще не завершило процес планування й основні суперечки розпалювалися навколо ідеї Монтгомері збільшити загальний фронт зони вторгнення за рахунок висадки додаткових сил на західному березі річки Вір,  тим самим створивши передумови для скорішого захоплення Шербура. 
Але найбільше проблем виникало,  як завжди,  з отриманням та цільовим розподілом десантно — висадочних засобів.  Ретельно проаналізувавши стан справ,  Б.  Монтгомері та начальник штабу сил вторгнення генерал В.  Сміт дійшли до висновку,  що успіх висадки напряму залежатиме від наявності засобів висадки.  Тому,  вони запропонували перенацілити транспортСередземного моря на операцію " Оверлорд",  що у свою чергу спричиняло відмову від виконання операції " Анвіл"  на півдні Франції.  На початку січня,  коли генерал Д.  Ейзенхауер прибув на місце й вивчив ситуацію,  він після тривких коливань був змушений також погодитися з висновком,  що на користь вторгнення до Нормандії,  союзники повинні поступитися висадкою біля Тулона та перекинути транспортні засоби на північ.  До того ж,  підтримка пропозиції фельдмаршала Монтгомері,  щодо збільшення чисельності сил вторгнення,  спричинила резонне питання  — яким чином доставляти ще й ці війська. 
Через тиждень після відвідання Верховним головнокомандувачем своїх військ він надіслав листа до Об'єднаного штабу союзників з вимогою забезпечити сили вторгнення ще більшою кількістю додаткових десантно — висадочних засобів. 
Одночасно Ейзенхауер всіляко продовжував відстоювати операцію " Анвіл",  аж коштом перенесення дати вторгнення в північну Францію на червень,  навіть враховуючи загрозу втратити можливість висадки в сприятливих погодних умовах.  Протягом лютого Об'єднаний штаб продовжував відпрацювання плану операції вторгнення до Франції з двох сторін,  все — таки потенційні можливості союзників на той час для одночасного вторгнення на двох стратегічних напрямках були дуже обмеженими.  Більш того,  якщо раніше планувальники працювали над розрахунками,  базуючись на підйомі 4 — х дивізій морським транспортом та 2 — х повітряно — десантними літаками,  то зараз, після уточнення завдань,  штаб відпрацьовував завдання для 5 дивізій,  що підуть морем,  а також 4 бронетанкових бригад,  5 полків самохідної артилерії,  підрозділів інженерних військ,  командос та інших.  До розрахунків також включили дві третіх  дивізії другого ешелону,  що мали завантажитись на десантно — висадкові засоби й перебувати в готовності до негайної висадки за викликом.  Решта військ другої хвилі (повноцінна дивізія та ⅓ дивізії) за підрахунками зможуть бути перевантажені та висадитися на берег лише на " День Д+2".  Чисельність сил вторгнення,  що потребувала завантаження на морський транспорт,  становила 174 320 особового складу та 20 018 одиниць техніки.  Об'єднаний комітет начальників штабів союзників запропонував скорочення на 21 560 вояків та 2, 5 тис.  одиниць озброєння та техніки.  На що командування 21 — ї групи армій виступило з суворою критикою,  наполягаючи на тому,  що оператори базуються в основному на проблемах логістики,  а не на тактичній доцільності цих заходів.  До речі,  вищий штаб не розглядав таку обумовленість,  що командос,  які мали захопити або знищити окремі важливі об'єкти,  будуть діяти автономно,  й тому,  для них мають бути виділені власні засоби пересування. 
У сукупності усі ці фактори врешті — решт зруйнували надії Д.  Ейзенхауера поєднати висадку військ у Нормандії та південній Франції.  26 лютого Верховний головнокомандувач телефонував генералу Дж.  Маршаллу,  доповівши йому,  що виконання операції " Анвіл"  не видається можливим й запитав дозволу спрямувати усі можливі сили,  у першу чергу десантно — висадкові засоби,  на реалізацію операції " Оверлорд".  Незабаром Об'єднане командування союзників прийшло до того ж висновку та надало пріоритет північній Нормандії,  як єдиній та головній стратегічній цілі на першу половину 1944 року. 
8 травня 1944 генерал Ейзенхауер встановив датою вторгнення 4 та 5 червня,  планами операції ці дати визначалися відправними.  З квітня сили вторгнення перейшли до останньої підготовчої фази  — практичних навчань з бойовою стрільбою та відпрацюванням реальної висадки на берег і поступово переміщалися у південну частину острову Велика Британія.  Військові формування зосереджувалися у вихідних районах для морського десанту поблизу від портів приписки.  Особовий склад отримував відповідну зброю та спорядження,  підрозділи зосереджувалися у польових таборах з дуже суворим перепускним режимом,  усі пересування та вільні виходи солдатів були заборонені,  листування з родичами обмежене.  Усі табори були повністю закриті від зовнішнього світу,  понад 2 000 працівників органів безпеки забезпечували режим таємності та охорони.  Заходи маскування були настільки серйозними,  що авіація Люфтваффе не змогла вчасно викрити зосередження величезної кількості військ на узбережжі.  Лише 30 травня німецьким бомбардувальникам вдалося виявити війська противника та здійснити бомбардування,  спричинивши мінімальні втрати.  На логістичне забезпечення величезної армади було виділено 54 000 солдати,  3 800 вантажівок оперували на потребу морського та повітряного десантів.