1938

1938 рік,  10 червня,  23: 59,  Зальцбург,  Австрія
 

 Господи,  що ж це було.  Елегантний дерев'яний будиночок, відчувається виразний стиль ренесансу. Понапридумували ж собі таке австріяки. А що ж сталось за останній рік. Мені навіть важко пригадати. По — перше, наші друзі з Японії розпочали свій наступ на клятих китайців. Нехай знищать їх повністю, розбиту вщент націю. В них там комуністи, тому я ненавиджу їх від щирого серця. Також, 26 квітня наші літаки допомогли іспанцям. Не тим, яких підтримував СРСР, а тим, яких підтримували ми. Наші льотчики провели тригодинне бомбардування міста Герніка в Країні Басків. Ми хотіли попасти в міст, що був неподалік від міста, проте, наші пілоти схибили. В результаті, там загинуло 1645 жителів, і 889 були поранені. Сумнівна статистика, чи не так? Проте, мені байдуже, якщо наш режим так захотів, значить так має бути. Сталась також ще одна приємна новина. Американці підписали закон про нейтралітет, а це означало, що скоро ми зможемо повністю відкрити руки. 1 серпня поблизу Веймара почав працювати  наш перший концентраційний табір Еттерсберг, а назвали його так по назві пагорба, на котрому він розміщувався. Колись там працював Гете, але буквально через декілька місяців назву табору змінили на Бухенвальд через протести. Гаразд, досить подій. Що ж сталось зі мною за ці місяці? По — перше, скоро я піду до Вермахту, чому я дуже радий, а по — друге, усвідомлюючи небезпеку, що нависла над головою Європи від клятого комуністичного режиму, наша влада, наскільки я знаю, почала підготовку до вторгнення у Францію, Люксембург, Норвегію, Данію, Бельгію, Нідерланди. Не знаю, наскільки це правда, але завдяки мому батькові, у мене є певна інформація щодо теперішніх справ. Що стосується " влади", як я сказав раніше, то у нас її немає. Все будується на одному принципі: Є Гітлер — Є Рейх, нема Гітлера — немає Рейху. Це мене насторожує, бо який тоді сенс в горах трупів наших солдат? Не зрозуміло. Але, не можу не згадати найголовнішого — нашого походу в Австрію. Там живе багато наших людей, ми не можемо їх там покинути. Тому ми прийняли рішення навідатись до австріяк, і спитатись у них: " Ви не хочете Аншлюсу? ". Так воно і сталось. Враховуючи той факт, що я разом з батьком був у доброволцях, ми не змогли проґавити такого моменту. З початку березня нас переправили на австрійський кордон. Спочатку не говорили нічого, ми просто чекали, але в ніч з 11 на 12 березня ми перейшли австрійський кордон, і о четвертій ранку до Відня прибув райхсфюрер СС Геріх Гімлер, а на наступний день приїхав і сам Гітлер. Того ж дня був опублікований закон про возз'єднання Австрії з нашим Рейхом, згідно з яким Австрія оголошувалась частиною Німеччини, і відтепер вона називається " Остмарк". 10 квітня був проведений плебісцит, як в Німеччині, так і в Австрії, за яким було підтверджено об'єднання двох країн. Ось так і приєднали ми до себе австріяк. В них непогана економіка, в будь — якому разі, не буває зайвих заводів, чи зайвих фабрик. Нам все знадобиться, головне, щоб там можна було переробляти сировину, або робити зброю. Але і простий народ не слід забувати — їм теж виділено. І ось я, зараз, сидячи у цьому 2 — х поверховому будиночку, почуваю  себе переможцем. Загалом, цей будиночок не був чимось незвичайним: кам'яні сходи на першому поверсі, гарно полаковані двері, акуратно застелений килимок, як в українців, тих що в СРСР. Також зліва дубовий столик з двома темно полакованими стільцями. Радіо на полиці, потім сходи ведуть на другий поверх. Там два застелених ліжка з дуже хорошими пружинами. Добряче  ж я виспався. Загалом, тут усі будиночки такі. Зрештою, є винятки, але загалом все саме так. Раз — по раз проїжджають автомобілі, але побачити тут таке — річ не з простих. Зараз їздять хіба що експериментальні зразки. На загал, Зальцбург красиве місто, парки, скрізь хороші дороги, маленькі магазинчики з приємними продавцями. Вони раді, що ми об'єднались. Якби не наша держава, їх би захопили Союзники зі своїми клятими двосторонніми ліберальними принципами, або ще гірші за них комуністи. Тому, в них не має бути жодних причин для смутку. Єдине, це те, що тепер вони разом з нами готуватимуться до війни. Хоча, як для кого. Для когось війна — це романтична вистава, у  якій ти граєш роль головного героя, що рятує світ від негідників. А для когось війна — це жах, пекло, причина сховатись в окопи, і тремтіти від кожного розриву снаряду. Я ще не був на війні, але я думаю, що мені сподобається участь в цьому всьому. Час  йде дуже швидко, я вже й не замітив, як мені наступило 18 років. А й справді,  війна це,  мабуть,  круто. Вибухи снарядів, мабуть, такі романтичні. Або летіти в літаку,  і бачити всю велич нашої держави з висоти пташиного польоту. Або їхати в танку,  не чуючи навколо себе нічого,  крім шуму моторів. Хочу якнайшвидше здобути такий досвід. Бо який же тоді сенс буття,  якщо не вмирати,  ставати героєм,  і  допомагати власній країні. Мабуть,  немає кращої смерті,  ніж смерть героя.