Йду в новий світ

1934 рік, 29 серпня, 15: 00, Берлін, Німеччина

Вже пройшов місяць з того часу,  як я вступив в школу. Мій перший день виявився звичайною екскурсією: мене провели по всім кабінетам,  показали полігон,  показали зброю,  а також наші новітні танки й літаки. Важко передати почуття,  коли ти бачиш такі речі. Людство протягом своєї досить недовгої еволюції дійшло до такої величі,  про яку колись інші могли лиш мріяти. Я вважаю,  що я живу в величний час — час перемог і поразок,  час підйомів і занепадів. Перше,  що я побачив,  коли ввійшов на територію цього закладу  — саме те дрібне приміщення,  про яке я і говорив раніше. Загалом це була звичайнісінька трава,  в якій були викопані окопи,  і розставлені вогневі позиції. Це все було загороджено величезним парканом,  але кожен з вулиці міг бачити,  що там відбувається. Це було своєрідним заохоченням. Також там були вивіски,  на яких рекламували вступ у Вермахт. Спершу мені провели екскурсію по школі. Це було щось середнє між магазином,  і театром. Територія невелика,  в школі була одна кімната. Мої передбачення справдились. Я підозрював,  що там може бути максимум одна кімната,  так воно і було. Але це була неабияка кімната. Коли заходиш в неї,  поринаєш в інший світ. Скрізь портрети,  починаючи від Бісмарка,  завершуючи нашим фюрером. Навіть була біографія Наполеона. Загалом це була кімната,  скрізь обкладена портретами діячів,  і збоку писалась їхня біографія. По центру була розташована дошка,  на якій і розповідали про більшість воєнних операцій тих чи інших німецьких діячів. Найбільше розповідали про Бісмарка,  про те,  як він підняв Німеччину з колін,  і дав можливість існувати Рейху. Також говорили про Вільгельма другого,  і про несправедливість Версальського і Сен — Жерменського мирних договорів. Здебільшого нам розповідали про те,  наскільки могутніми має бути наш Рейх,  і наскільки всі ми є неповторними. Нас переконували,  що ми маємо бути рівними з іншими верствами німецького суспільства,  і тільки так ми піднімемо новий,  Третій Рейх. І чесно кажучи,  ця пропаганда працювала. Я надовго запам'ятаю сердечну промову нашого вчителя про майбутнє нашого Рейху: Ви,  саме на вас тримається все майбутнє нашого Рейху. Ви виростите,  і ви станете на захист нашої держави. Ви знищите клятих більшовиків і євреїв,  і зробите чистою нашу націю. Після таких запальних слів дійсно хочеться рвонутись в бій,  і знищувати все,  що трапляється на очах. Але,  поки що,  рано. За цей місяць нам дали спробувати постріляти з наших новеньких " MG — 34". Також нам дали поїздити на " Panzer — 1". Я зрозумів,  що танки це те,  за що я боротимусь,  навіть якщо не зможу бути його учасником екіпажу. Гуркіт машини настільки романтичний,  особливо коли ти їдеш по голосному полігону,  а гуркіт твоєї машини затьмарює усе навколо. Тоді стаєш з танком одним цілим. Після проведення екскурсії в школі,  мене провели на полігон. Там була бронетехніка,  автомобілі,  автомати,  кулемети. Все було спрямоване на те,  щоб пробудити в нас божевільні патріотичні почуття,  і відправити нас на фронт організованими,  навченими солдатами. З цим завданням я міг справитись. Це був мій перший день в школі. Я довго не міг заснути після того дивовижного дня. Проте,  так пройшов цілий місяць. Тепер я сповнений рішучості й бажання,  щоб розповісти батькам все,  як є. До речі,  вони вже вчора приїхали,  проте,  в них не викликало жодного подиву те,  що сьогодні вранці я вирушив в невідомість. Мабуть,  вони були стомлені. 
З цього часу пройшло два дні. Був темний,  похмурий день,  і я сказав вчителю,  що сьогодні не прийду на навчання. Я вирішив зробити це  — сказати все так,  як є. По звичці,  я прокинувся о сьомій ранку,  поснідав,  вмився,  і навідався до кімнати батьків. На диво,  вони не спали,  і це був ідеальний момент для того,  щоб все вияснити тут,  і зараз. 
— Вальце,  чому ти не спиш,   — тихенько прошепотіла мама. Якщо вже говорити на цю тему, це було для неї доволі рідкісним явищем. Зазвичай,  кожна розмова супроводжується криками. 
— Мамо,  мені потрібно дещо вам сказати,   — досить голосно сказав я. Їй не дуже сподобався такий тон, але мене це мало хвилювало. 
— Будь тихше,  батька розбудиш,   — не зрозуміла що відбувається мати. 
— І батька теж розбуди,  це дуже важливо,   — рішуче мовив я. 
Батька розбудили,  і тепер батьки сиділи на ліжку,  уважно слухаючи кожне слово,  що я їм говорив: 
—  Мамо,  батьку,  пам'ятаєте я вам говорив про моє бажання захищати вітчизну? 
— Так,  було таке. Можеш навіть не згадувати про це, ми тебе і далі не підтримаємо в цьому,   — сказав батько. 
— Батько каже правильно,  Вальце,  на підтримку не надійся,   —  з певним обуренням сказала мати. Та й нічого дивного,  кому б ще, як не мені,  могла прийти думка розбудити людей вночі, і питатись такі безглузді питання. 
— Те,  що я зараз скажу — не сприймайте як образу. Я просто приводжу вас до відома,  і хочете цього,  чи ні,  але у вас немає вибору. Я записався в школу для добровольців,  неподалік від нашого дому. Розумієте,  моє почуття до цієї держави…вони безмежні. Я обожнюю всім серцем нашу країну,  наші гори,  наш Берлін,  Дрезден,  і за кожне німецьке село,  кожну вуличку віддам життя. Мені байдуже,  чи бажаєте ви цього,  чи ні,  але це мій вибір,  я його зробив свідомо. Скоро буде велика війна,  війна,  що вирішить наші долі. Вибір за вами,  чи залишусь я вдома,  чи житиму у казармі,   — завершив я свою промову таким же рішучим голосом,  як і починав,  що справило сильне враження на моїх батьків,  що не звикли бачити мене таким. 
— Вальце,  що це все означає,   —  мати не могла нічого продовжити,  і вирішила просто надзвичайно суворим голосом налякати мене. Однак, в неї це не вийшло. 
— Слухай,  Вальц,  так справи не робляться. Якщо ти вирішив, що ти зможеш керувати своїми батьками — ти дуже глибоко помиляєшся,  у тебе нічого не вийде. Ти покараний,   — від сьогодні ти не будеш мати нічого спільного з армією. Твоє майбутнє буде таким,  яким вирішимо ми,   — спокійно сказав батько. Я скажу тобі на додаток,  ти завершиш навчання у школі,  а потім ти підеш вчитись туди,  куди виберемо ми. 
— Гаразд,  тоді я йду жити в казарму,   —  абсолютно спокійно мовив я. Я зрозумів,  що втратив все, тому тепер вибір,  і майбутня доля виключно залежить від моїх рішень. 
— Та як ти собі таке дозволяєш, юний негіднику,   — скрикнула мати, і вже хотіла кинутись мене лупцювати. Але батько зупинив її. Я аж сам здивувася. 
— Добре, хочеш пограти в доросле життя,  то я тобі його влаштую,   — ще суровіше мовив батько. Я очікував такий відсіч,  але  тепер ситуація під моїм одноосібним контролем. Я знав,  що так станеться. Який же я молодець. Моє его стало потішати мене надзвичайно щедро.  
Зрештою,  у них немає жодного вибору. Або сприймають мене таким,  як є,  а також моє теперішнє положення,  або вони втрачають сина,  що,  зрештою,  не дуже добре. Мені прикро за власну негідність,  але що зробити,  життя таке. Після 2 — хвилинної мовчанки, розмова продовжилась: 
— Ну,  гаразд,  ти йдеш вчитись в ту школу. Не дай Боже ти почнеш скиглити,  або скажеш забрати тебе звідти. Ми тебе не заберемо. Ти залишишся з нічим,  і не дамо ні копійки на твоє подальше навчання. Такої гри ти хочеш,  Вальце,   — завершив промоу батько. 
— Так, мене все влаштовує,   —  з попередньою холоднокровністю мовив я. Було незвично бачити себе таким. 
— Хам! Та що ти.. 
— Тихо будь. Хоче дорослого життя — нехай спробує.  І так ми не виженемо з дому рідного сина,   — не договорила матір, бо батько доволі вчасно її перебив. 
— Все,  питання вирішене?  — запитав я під кінець. 
— Так, можеш йти,   — попрощався батько. 
Дідько,  в мене все вийшло. Це справді чудово. Не буду вдаватись до методів,  як саме це було досягнено,  бо це зайве в цьому випадку. Я ж не хочу зла власним батькам. Просто вони хочуть заборонити мені те,  заради чого живу — боронити країну,  боронити Батьківщину. Надіюсь,  вони не сильно образились,  та й зрештою,  я вважаю,  що нема за що. Ось такі ось справи.