Нове життя

1934 рік,  25 липня,  7: 00,  Берлін,  Німеччина

Був теплий літній ранок. Сонце пробивалось крізь густий туман,  проте гріло не як завжди. Але це не проблема,  це всього лиш ранок,  потім буде тепліше. На вулиці було десь чотирнадцять градусів за Цельсієм,  але вітру не було зовсім. Легенький дощик покращував по підвіконню,  і,  чесно кажучи,  мене це дратувало. Я прокинувся о сьомій годині ранку,  вмився,  поснідав картоплею з м'ясом,  і,  помолившись перед дорогою,  вирушив на зустріч долі.  Вийшовши на вулицю,  мене охопив недовгий шок. Я цілий місяць не виходив на вулицю,  і після такого мій організм,  м'яко кажучи,  був здивований. Піт полився рікою,  серце почало битись частіше,  а кров в жилах так вирувала,  що здавалось,  зараз вирветься на волю. Я присів на подвір'ї,  посидів хвилин з десять. Мені стало легше,  тому я вирішив,  що можу продовжити свій рух. В той день я зрозумів,  наскільки все ж прекрасним є наше місто. Воно дивовижне не лише архітектурою,  але й нашими дивовижними людьми. Я жив неподалік Бісмаркштрасе,  і лиш зараз я зрозумів наскільки Берлін є прекрасним. І,  навдивовиж,  за Берлін дійсно можна,  і треба віддавати життя. Не тільки за Берлін,  а й за всю Німеччину. Не лише за Німеччину,  а й за весь прекрасний німецький народ. Чого лише варта наша площа Шиллера. Краса,  та й годі. Я прогулювався цими прекрасними вулицями,  і зрозумів що в місто теж є сенс ходити. В ньому можна побачити багато чого цікавого,  хоча гори теж цікаві. Я вже доходив до школи,  і ніби невідомий звір пробудився в мені. Я відчув цю силу пориву,  якась гордість за рідний край забурлила в мені,  і я вирушив туди з ще більшою швидкість. Нарешті,  я дістався місця призначення. Сказати,  що це було схоже на навчальну школу  — це нічого не сказати. Так,  там було невеличке приміщення для навчання,  але це скоріш за все,  для історії. Загалом ця школа являла собою величезний полігон з казармами,  і з вище згаданим невеличким приміщенням. Дітей на вулиці практично не було видно,  тоді вони,  мабуть,  вчились. Я став перед великими воротами,  і не знав що робити. Очі розбігались перед величезним полем трави. Мене зустрів підліток,  невеликий на зріст. Я думав,  що йому десь близько п'ятнадцяти років. Він люб'язно привітався,  і в нас розпочалась розмова: 
—  Доброго дня,  парубче,   — мовив він своїм дрібним ротом. В нього були світло  — голубі очі,  дещо кривий ніс,  і рум'янець,  ймовірно від спеки. 
— Доброго дня,  Freund,   —  відповів я невпевнено,  і,  мабуть,  трохи розгублено. Впринципі,  характерна для мене риса. 
— Що занесло вас в наші прекрасні краї?  —  запитався він. 
— Я живу в Берліні,  я тутешній,   — з подивом відповів я. 
— Е…ні,  я про інші краї,   — нашу чудову школу  — він усміхнувся,  і крізь його посмішку було видно щось дитяче,  щось ще дуже необізнане. Схоже, хлопчина був справжнім фанатом власного діла. 
— Аа…зрозуміло. А я думав.. 
— Ні,  я мав на увазі саме це,   — перебив він мене. Та й правильно зробив, розгубленим місце точно не там. 
— Я б хотів записатись на навчання у вашій школі,  це можливо?   —  запитався я. 
— Хм,  варто було б спитатись в нашого директора. Стривай тут,  я скоро прийду. 
Цей рум'яний хлопчина розвернувся,  і побіг в напрямку цієї будівлі. Зрештою, нічим не примітний будиночок. Я б там не жив, якби не бажання вчитись. Десь через хвилин п'ятнадцять він,  захеканий,   повернувся,  і дав мені хороші звістки: 
—  Місця є,  тому ви можете записатись на навчання у нашій школі,   — доповів він мені. 
— Гаразд,  що мені потрібно зробити для отримання почесного звання учня цієї школи?   — запитався я з невластивою для мене впевненістю,  уявляючи,  що я це говорю на післявоєнній конференції з розподілу територій. 
— Все,  що вам потрібно зробити,   — це заповнити цю анкету. 
Цей парубок простягнув до мене свою дрібну руку,  і подав мені листок. 
— А ручку?  — запитався я. 
— Зараз буде,   — знову посміхнувся він,  і мені вже стало страшно з ним спілкуватись. Чи це він надто щирий,  чи то дурний?  —  задавав я собі таке запитання кожні п'ять  — десять секунд. 
Хлопчина повернувся,  простягнув мені ручку. 
На анкеті були присутні такі пункти: 
Ім'я: 
Прізвище: 
Мене надто сильно здивувало те,  що на ній було присутньо лише два пункти. Я покрутив анкету,  надіючись знайти хоч ще якусь інформацію,  проте,  все марно. Я підписав два вище згадані пункти,  і простягнув їх цьому хлопчині. Він подивився на анкету,  перевірив всі дані,  і знову вирушив кудись в невідомість. Принаймні,  поки що. Через тридцять хвилин він повернувся,  і з радісним обличчям мовив,  що мене прийняли до цього навчального закладу. Я настільки сильно зрадів,  що навіть не зауважив що вже вечір. На завершення він сказав: " Завтра о сьомій на навчання,  не проспи",  і сказав він це таким тоном,  неначе намагався мене зґвалтувати. Але мені було вже байдуже  — мене прийняли в цю сім'ю!... Тепер основне питання полягало в тому,  яким саме чином я буду її відвідувати. Скоро приїдуть з відпочинку мої батьки,  а як їм сказати що я почав туди ходити  — не знаю. Враховуючи ще наш останній конфлікт,  я не знаю як вони це все сприймуть. Надіюсь,  що адекватно,  бо особливого вибору в них немає. Приїдуть вони аж в кінці літа,  проте мені потрібно готуватись,  бо моя єдина надія  — якщо батько сприйме це позитивно,  і підтримає мене. Не знаю. чи можливе таке взагалі,  але я спробую. Бо хто не пробує,  той не гине за Берлін…А хто не гине за Берлін,  той не має права називати себе німцем.