Плани, великі і необдумані

1934 рік,  20 травня,  11: 00,  Берлін,  Німеччина
Скоро завершиться навчання в школі. Я проводжу довгі ночі,  роздумуючи над тим чи іншим питанням. Дуже важко втілити в життя будь  — який з цих планів. Бо і в одному,  і в другому випадку мене викриють батьки,  і не знати чим це все для мене завершиться.  Саме тому я не спішу з висновками. Мабуть,  я спробую використати мій перший план. Виглядати він буде так: після завершення мого навчання в школі я відправлюсь на канікули. Замість того щоб їхати з батьками відпочивати я залишусь вдома,  в Берліні. Поки батьки будуть на відпочинку,  я спробую записатись в місцеву школу для добровольців,  дітей від 14 до 16 років,  де нас будуть навчати військовій майстерності. Називається ця школа "  kriegerische Kinder" ,  і такі два навчальні заклади є лише в моєму рідному місті  — Дрездені,  і Берліні  — місті,  де я живу. З Дрездена ми переїхали через важку економічну ситуацію. Так ось,  я запишусь в цю школу,  і розпочну навчання. Повноцінний курс там займає два роки. Тобто,  ті хто мають шістнадцять років,  у вісімнадцять автоматично йдуть в регулярну армію,  а ті кому чотирнадцять,  в шістнадцять зможуть піти добровольцями на фронт. Цього я і намагаюсь досягнути. Після приїзду моїх батьків,  я удам що насправді ніде не вчусь,  а ходжу гуляти з новими друзями. Але,  попри те,  я продовжуватиму ходити на навчання до того часу,  доки не отримаю місця в регулярній армії. Тоді в моїх батьків не буде виходу,  і вони будуть змушені капітулювати перед моєю геніальною ідеєю…Хоч план  виглядає ідеальним, проте, це зовсім не так. Я розумію, що більшість всього робиться на емоціях. Тому, потрібно далі обдумувати. Зробити можна встигнути завжди, а ось які це матиме наслідки  — цікаве питання,  на яке я, зрештою, намагатимусь дати об'єктивну відповідь.

Пройшло два місяці з того часу,  коли Вальц завершив школу,  і тепер у нього є той дорогоцінний час,  про який він так мріяв.

Я щасливий. Навчання завершилось,  і тепер я готовий до моїх нових подорожей. Звісно,  школу я завершив не найкращим чином,  за що й отримав покарання від батьків у вигляді одного важкого,  нудного місяця сидіння вдома. Добре,  що цей час пройшов. Теплий день на вулиці,  сонце світить своїми яркими променями. Дощ ледь покрапає,  можна навіть почути те,  як спадають краплі по даху. Своїми легкими постукуваннями вітер раз  —  по раз бентежить мене,  нагадуючи про те,  який все ж прекрасний наш світ. Я виглядаю у вікно,  бачу моїх однолітків,  що з щасливими лицями гуляють по дворі. А в цей час я сиджу вдома. Так можна описати пройдешній місяць. Цілими днями я сидів вдома,  не бачачи ні двору,  ні гір. Хіба що через вікно. Але,  краще я б не зазирав у нього,  бо тоді душу роздирай нестерпний біль. Серце пронизує болючою стрілою безвихіддя. Надіюсь,  такого більше ніколи не повториться. Однак,  були й певні плюси в тому,  що я просидів вдома цілий місяць свого життя. А саме,  я прочитав книгу нашого улюбленого фюрера "  Mein Kampf" . Це прекрасна книга. Вона ще раз переконує мене в геніальності нашого лідера. Він написав її, бувши в в'язниці,  не маючи доступу абсолютно ні до чого. Лише перо,  папір,  і людина  — все що потрібно для генія. У ній він описав багато пунктів нашої внутрішньої,  і зовнішньої політики. Я йому вірю,  і завдяки цій книзі ще раз переконався у зверхності нашого народу над іншими. Ми  —  унікальні,  а більшовиків і євреїв потрібно знищувати. Тому,  я не можу сказати,  що це марно втрачений час. Навпаки,  я став розумнішим,  вдосконалився,  що дасть мені можливість якнайкраще служити своєму народові й країні. Годі про той місяць. Сьогодні,  коли на вулиці вже двадцять п'яте липня 1934 року,  я готовий вступити до моєї нової,  ідеологічної,  і насамперед життєвої школи. Проблема лиш в тому,  чи приймуть мене туди. Але,  я впевнений,  що з моїми патріотичними поглядами мене візьмуть будь  — куди. Отже,  мої батьки на відпочинку,  тому я планую завтра піти,  і записатись в школу. Судячи з політики нашої влади, їм було б вигідно набирати чим більше дітей до таких шкіл. Але як це все ж класно. Коли була Велика Війна, воювали добре тільки на початках. Принаймні, так пишуть книги. Потім люди втомились від цього всього, і ''Deutschland über alles"   вже ніхто не співав. Кляті зрадники зрадили Німеччину  такий нелегкий час. Наші солдати вже не хотіли воювати, бо не знали за що. Чи то за вигаданий лібералістичний світ,  чи то за Велику Німеччину. Ось так і  жили. Але тепер такого вже нема,  зараз молодь виховується патріотично,  і державних зрадників вже теж не буде. А якщо й буде, то це остаточний крах нашої держави. Або в цю епоху, або більш ніколи. Вибирати тільки нам.