Що там з рішенням?

1934 рік,  25 квітня,  21: 00,  Берлін,  Німеччина

— Привіт,  мамо,   — ввічливо сказав я,  розуміючи що мені потрібно зробити все необхідне для того,  щоб переконати батьків. 
— Привіт,  сину,   —  цього разу мама сказала досить ввічливо. Навіть я не очікував такої відповіді. 
— Як справи? Що там на роботі?   — продовжив я задобрювати маму своїми запитаннями. 
— У мене все добре,  нещодавно отримала заплатню. А в тебе?   — відповіла вона,  дивлячись голубими очима з під своєї  хутряної   сірої шапки. 
— Якщо в тебе все добре,  в мене теж. А якщо бути чесним, то нічого.  Весь мій день проходить, як завжди, без змін. Єдине, подумую ось про своє майбутнє,   —  знову відповів я,  намагаючись плавно втягнути матір в розмову,  і легко пояснити власні наміри. 
— Що ти хотів,  Вальце?   —  вже з серйознішим лицем запиталась вона. Мабуть, щось таки запідозрила,  але хто її знає. 
— Я хотів…. еммм……. запитатись……,   — щось пробелькотав я, розуміючи всю абсурдність такого задуму. І взагалі, було соромно видаватись клоуном. 
— Не тягни розмови   я поспішаю,   — вже зі звичною для неї грубістю відповіла матір. 
—  Я покину школу цього року,  так?   — рішуче спитався я. Моє лице було настільки серйозне,  що,  мабуть,  розсмішило б найсмутнішу людину на землі. Я ніколи не вмів бути серйозним,  скільки б не старався, нічогісінько не виходить. 
— Так,  ну і до чого ти ведеш?   —  знову запиталась вона, стоячи в шкіряній чорній куртці,  з  — під лоба виблискуючи голубими очима. 
—  Я точно вирішив моє майбутнє,   —  з підвищеним тоном відповів я. 
— Ну, і яким же ти його бачиш,   — з подивом спитала вона,  очікуючи почути щось або максимально безглузде,  або як мінімум те,  що їй не до вподоби. Зрештою,  так і трапилось. 
— Я піду в армію,   —  тихо завершив я. 
Дубові двері кімнати тихо розчинились,  і до темно  — голубої кімнати,  з доволі рівною стелею зайшов батько. 
— Яким ти бачиш своє мабутнє?   — наче навмисно повторила матір для того,  щоб це почув батько,  який щойно зайшов в кімнату,  а також для того,  щоб він втрутився у розмову. В біса це все, ненавиджу такі моменти. 
— Я піду служити в армію,   —  повторив я зі здивованим обличчям,  хоч розумів до чого це все йде. 
— Ти не підеш в армію,   —  грюкнув батько. Було видно,  що йому не до сміху. Мені було незвично бачити його таким. Проте,  він говорив це все надто серйозно. 
— Чому? Може хоча б аргументуєте власний вибір? Чи я так і маю просто підкоритись, і мовчати?   —  запитався я. 
— Ти як смієш? До батьків таке говорити.., а якщо вже про це пішла мова,  то ти бачив себе? Ти бачив своє тіло? Ти бачив свій "бойовий" дух? Яка тобі армія? Та ти в перший же день почнеш благати, щоб повернутись додому.   —  проторохтів батько. Мабуть,  він сам не зрозумів що сказав,  бо в кімнаті ще секунд десь з десять лунала тиша. З цього моменту я, мабуть, зненавидів батьків. Або, це були емоції. 
— Ти вважаєш,  що я заслабкий для цього? Ти справді так думаєш?  —  після паузи відповів я. 
— Так,   —  наче одна особа в один голос сказали батьки. 
Після цього моменту я справді їх зненавидів. Тепер я розумів,  що мої шанси на перемогу в цьому протистоянні є надзвичайно низькі. Проте,  мені від дитинства була притаманна риса борця. Крок за кроком,  я все-таки прийду до своєї мети. В найважчі ситуації,  я ніколи не здавався. Одного разу,  в 9 років я гуляв в горах. Йдучи на висоті тисячу метрів,  я вирішив подивитись вниз на всю красу Німеччини з гори. Я підійшов до схилу,  ґрунт  послизнувся,  і я впав вниз. Моє щастя,  що нахил там був невеликий,  і я просто скотився наче колобок з тієї гори. Під час падіння я не відчував нічого,  абсолютно нічого. Все було до того моменту,  коли я нарешті долетів до підніжжя гори. Я спробував піднятись,  проте різкий біль охопив мене,  і я був вимушений присісти. Я почув сильне пульсування в нозі. Те,  що я побачив тоді,  пам'ятаю досі  — моя нога була зовсім в неприродному положенні,  вона була розташована настільки дивно,  що я ніколи ще такого не бачив. Я ледве не зомлів,  побачивши це. Моє серце почало битись швидше,  проте,  я не здався. Я розумів,  що там,  за п'ять кілометрів від дому,  серед лісів і гір,  мене можуть і не знайти,  а якщо і знайдуть,  то вже мертвим. Я змусив себе рухатись,  бо розумів,  що це  — єдиний шлях порятунку. Я зібрався силами,  зламану ногу я обмотав листком і пошкутильгав додому. На середині дорозі я впав,   пролежав без свідомості декілька годин,   знову прокинувся,  і продовжив йти. До будинку залишався кілометр,  і тепер,  біля рідного дому,  в мені наче з'явилась додаткова сила  — я стрімко піднявся,  і на одній нозі пострибав аж до самого подвір'я. Там я,  знесилений, звалився на землю. Проте,  тепер я був у безпеці  — батьки вийшли на вулицю,  і побачили мене на порозі без свідомості. Я можу лишень уявляти їхнє здивування,  їхній страх що пережили вони в той момент. Я прокинувся в лікарні,  побачивши навколо себе багато людей в білих халатах,  прийнявся спати далі. З того моменту я ніколи не здаюсь,  тому я і надалі продовжуватиму робити все,  щоб потрапити до армії,  не дивлячись на небажання батьків. Я вже не малий хлопець,  я змушений все проаналізувати й зробити з цього всього котрісь висновки. В мене є декілька варіантів,  але один,  і мабуть,  найімовірніший з них  — піти навчатись в військову школу. Там набирають добровольців. Звісно,  там ти не отримаєш надзвичайної освіти,  але,  скоріш за все,  тебе приймуть до лав армії. Це не могло не тішити. Я довго роздумував над планом. Поки що я вчусь в школі,  що заважає мені повноцінно втілити свою мрію. По друге,  я змушений робити це все настільки непомітно,  наскільки можливо. Мені потрібно взнати,  чи приймають туди безплатно,  чи ні. І третє,  що зможуть зробити зі мною батьки коли взнають про мою втечу? Ось ці три питання бентежать мене найбільше. А що буде якщо так,  а що якщо так…Думки не покидають мене. Варіантів багато, чим же зрештою завершиться ця подорож  — я не знаю,  і уявлення не маю.  Буду сидіти,  і думати,  що б цікавого я міг зробити.