Початок

1934 рік,  10 березня,  16: 00,  Берлін,  Німеччина

Мене звати Вальц Лавр.  Я народився 18 лютого 1920 року в Дрездені.  Батько мій працює машиністом локомотива,  мама працює вчителькою молодших класів.  Я не маю братів,  і не маю сестер.  При народженні,  лікарі говорили,  що я довго не протримаюсь.  Я народився надто слабким як для новонародженого.  Ще з самого дитинства мама з татом прибивали мені любов до рідної землі,  Німеччини.  Ех,  рідний краю,  з твоїми довгими лугами й просторими землями.  Ніщо мене так не вабить у світі,  як моя рідна земля.  Я стоятиму до кінця за рідну землю,  ніколи не продам її,  коли прийдеться  — загину за неї.  Кожного дня по радіо нам розповідають про величну історію нашої держави,  а також,  який могутній наш Рейх!  Кожного тижня ми збираємось з друзями,  робимо гвинтівки з дерева,  і імітуємо війну.  Коли я виросту,  планую служити в лавах Рейху,  щоб служити рідному народу і Святій землі. " Heil Hitler! "   — так ми вітаємось у Німеччині,  і прославляємо нашого фюрера.  Він приведе нас до слави,  до такої слави,  що не бачив ще світ.  Знову застигне кров у жилах наших супротивників. На цей раз ми вже не такі дурні,  й не такі добрі,  як у Великій Війні.  В той час ми не так рішуче боролись з євреями,  за що і поплатились.  Зрештою,  капіталісти перемогли,  а ці кляті євреї заполонили світ,  і давно вже ним керують.  Але тепер ми проженемо цих виродків.  Не залишиться жодного єврея у нашій країні.  Такі правила націй.  Виживає сильніший народ,  слабший же має згинути й залишити місце для іншого,  сильнішого народу.  Після приходу нашого вождя,  Німеччина встане з колін після принизливого Версальського договору,  і покаже усьому світу,  хто ми є.  Наша раса є вищою за всі інші раси  — так нам говорять по радіо.  Я не дуже цьому вірю,  бо часто бував у Чехословаччині,  бував в Австрії.  Там хороші люди,  доброзичливі,  я ніколи не помічав тієї ненависті про яку нам розповідають.  Мабуть,  я ще не розумію всього.  Розповіді про те,  наскільки жахливим є комунізм насправді вражають.  Після таких моментів хочеться встати й віддати своє життя задля подолання такого зла.  Але зараз не про це.  Після мого народження,  всі думали що я помру.  Але я не помер.  До 3 років я залишався таким же слабким,  як і при народженні.  Проте,  це мені не заважало навчитись читати у два роки. Перші прочитані твори були звичайними художніми романами.  Я з дитинства любив історію,  тому читав багато книжок.  Я і досі люблю перечитувати одну і ту саму книгу по декілька разів.  Я захоплююсь історією своєї країни,  і вперто бажаю відновити її колишню могутність.  Для цього нам потрібна сильна армія,  і я впевнений,  що наш фюрер зробить все необхідне для того,  щоб цю армію нам забезпечити.  " В нас буде флот,  в нас буде авіація,  в нас будуть танки"   — так я думав в 7 років!  Одного разу змусив я батька сміятись,  коли сказав що я буду солдатом.  Той просміявся і сказав:  " Синку,  солдатом можливо,  ти й будеш,  але нумо поговорімо про це,  коли виростеш"   — відвернувся і тихо засміявся.  Я був малий,  але цей момент я запам'ятав,  що значно вплине на мій світогляд в майбутньому.  Попри свої патріотичні наміри,  в душі я завжди був поетом. Кожна важлива подія з мого життя супроводжувалась різноманітними віршами,  або хоча б щось,  чимось схожим на це.  Коли мене віддали вчитись до школи,  а саме,  в 7 років,  мене турбувало не навчання,  а моє спілкування з однолітками.  В школі в мене ніколи не було проблем з навчанням.  Перші 4 класи були надзвичайно легкими,  настільки легкими,  що я не можу пригадати абсолютно нічого з того періоду мого життя.  Найцікавіше почалось,  коли я перейшов в 5 клас  — саме тоді нас почали привчати любові до Батьківщини.  Нам день в день повторювали те,  що ми  — унікальні,  і ми потрібні Рейху.  Нам говорили про перевагу над іншими расами,  про те що ми,  арійська раса  — найкраща.  Нас закликали до боротьби.  Мабуть,  це і загартовувало нас до майбутньої бурі.  У своїх головах мої однолітки думали про забавки,  грали різноманітні ігри,  ходили на вулицю.  Я не любив багато гуляти,  навпаки,  зазвичай сидів вдома і читав книжки.  Одну за другою.  Хоча,  неправильно говорити що я не любив гуляти.  Я часто ходив в гори,  брав з собою блокнот і олівець,  і писав вірші.  Одного разу я приніс до школи дрібний клаптик паперу з моїм щойно написаним віршем.  Багато не було видно,  бо по дорозі до школи я попав під дощ,  і деякі частинки були заплямовані.  Однак,  дещо все  — таки можна було побачити: 
" Німеччина,  люба ти моя Батьківщина, 
Тебе…………..., 
Ніколи не ……. того дива, 
Що ти собою для мене……" 
" Ніколи не забуду того дива"   — договорив вірш я вчителю. Тоді я був у сьомому класі,  і вчитель сильно здивувався таким успіхам,  і сказав,  молодець,  Вальце,  будуть з тебе люди.  Тоді я сильно зрадів,  але від того часу я став в класі " білою вороною".  Мене в класі ніхто не хотів приймати в коло друзів,  бо всі вважали мене дивним,  а також " ботаніком".  Мене завжди дивувала їх поведінка.  У всіх них була благородна ціль  — служити Рейху,  але чому я їм не подобався,  не знаю аж до сьогодення.  Так ось,  моє дитинство було не зовсім цікаве,  воно було скоріш нудне.  Я не гуляв з друзями,  бо не мав їх.  Єдине,  що мене могло розрадити книга.  Цим я і займався.  До 14 років я прочитав близько 1 тисячі книжок,  більшість з яких романи.  Бувають і історичні книжки,  бувають і фантастичні.  Часто читаю вірші Гейне  — часто вони мені дають натхнення для написання своїх віршів.  Коли прийшов мій тринадцятий день народження,  до влади прийшов наш фюрер  — Гітлер.  Тепер мені вже чотирнадцять,  і не скажу що моє життя сильно змінилось.  Мій батько і далі працює машиністом,  а мати  — вчителькою.  Я вже написав збірку віршів,  часто їх перечитую,  і інколи мені самому цікаво,  звідки ж в мене виникають такі ідеї.  Єдина відмінність в моєму житті  — скоро мені п'ятнадцять років,  я покину школу,  і можливо ще найду своїх друзів.  Я планую переконати своїх батьків в тому,  що я хочу воювати в Німецькому Рейху,  і це і є моє дійсне покликання.  Я народився на цій землі,  мушу за неї й загинути.  Можливо,  це звучить надто себелюбно,  але я справжній патріот,  і справді готовий віддати все за рідну землю,  навіть життя. Якщо батьки не схочуть,  щоб я служив в армії,  я піду на фронт добровольцем,  оскільки наш фюрер вже неодноразово робив заяви щодо інших держав. Я детально аналізую його слова,  і розумію,  що скоро настане початок великого кінця…Кожного дня пропаганда дає про себе знати. Але,  я не боюсь. Мене ще з дитинства виховали не боятись нічого,  тому і не боюсь. Тепер я роздумую над тим,  як саме я зможу переконати в батьків в тому,  що я  — воїн,  і моє життя це не просто існування. Мій батько,  Гайнц,  ніколи не буває злим. Він часто сердиться,  проте,  по його лиці я бачу повну протилежність в його душі. Він завжди щирий до людей,  і мене любить так,  як нас любить наш фюрер. Наш фюрер береже наші життя,  і говорить,  що життя кожного арійця важливе. Я вірю йому. Тому батька,  можливо,  мені вдасться переконати. А ось моя мама є суворою жінкою. Звати її Ребека,  і вона надзвичайно строга. Я впевнений в тому,  що якби її віддати до армії,  вона служила б в рядах з першими бійцями. В неї була прекрасна дисципліна,  і вона ніколи не дозволяла робити мені чогось більшого ніж мені дозволено. Проте,  вона як і батько,  має хорошу душу. Якщо вона перебуває в хорошій ситуації,  вона завжди ніби " розтає"  і стає доброю. Такою її зробило сердите німецьке життя. Після приходу Гітлера до влади,  з'явилось багато нових робочих місць,  і здавалось,  що ми подолали економічну кризу. Проте,  це було не так. Дійсно,  зарплати виросли,  рівень життя трохи зріс. Популярність фюрера зросла до небувалих висот,  і тепер ми вважаємо його своїм Спасителем. Однак,  люди що перебували на публіці,  завжди мали певні зобов'язання. В школах дітей навчали виключно за пропагандистською програмою. Вчителі були зобов'язані говорити про фюрера і про новий Рейх лише хороші речі. Всі негаразди замовчувались. Отже,  я йду думати про те,  яким чином я буду переконувати своїх батьків у правильності мого рішення…