5

Зі своїми переселенцями я не бачився кілька днів. Службові справи, авто яке підлягало ремонту і жінка в котру закохався займала всю увагу та час. За них я не надто хвилювався, бо знав що мої батьки не скривлять їх. Мама неодмінно знайде спільну мову на якусь кулінарну тему, тато скоріш за все поведе малого до того раритету що стовбичить у нас на городі. Старий гусеничний трактор Т-74 у якого я ще пацаном ричаги тягав коли орали колгоспі лани. Колгосп розлетівся, батько за всю свою роботу в ньому отримав лиш цей механізм, а я під впливом дитинства заразився пристрастю до гусеничної техніка, що врешті-решт затягнула мене в танкові війська.

Та то таке. А от ще одна проблема з’явилася зовсім з іншої сторони. Моя Дарина останнім часом почала поводитися якось дивно. Жінка чомусь ніби наїжачилася і почала майже відверто сторонитися мене. Звідки виникла ця прохолода у наших стосунках я ніяк не міг зрозуміти. Начебто у нас до цього часу все складалося більш-менш нормально. Я здається навіть став часткою її життя. А тут складалося таке враження що у нас все летить шкереберть. Чому, що трапилося та чим я провинився? Ці тривожні запитання дуже діймали мене до ще одного знакового випадку.

В той день наш староста проводив в сільраді невеличку нараду серед своїх найближчих помічників. Тема зборів була надзвичайно актуальна як на теперішнє непросте становище в країні. Потрібно було вирішити де найкраще влаштувати на території громади так званий «пункт незламності». Через ворожі обстріли електрику почали відмикати все частіше й на триваліший термін, а холодна зима вже була не за горами. Варто було завчасно подбати про майбутні неприємності.

Звісно запросили на цю нараду й сільського дільничного, себто мене. Самі збори проходили в надзвичайно діловій атмосфері. Звучали конкретні пропозиції, слушні зауваження, доцільні ідеї. Висловитися змогли всі присутні. Лишень одна Дарина чомусь мовчала зіщулившись в куточку кабінету старости. Вигляд мала якийсь помарнілий, блідий, хворобливий. Та запитати жінку що з нею трапилося і як вона себе почуває я не встиг бо в приміщення сільради вихором увірвалася Інна Павлівна.

– Доки ви будете мурижити мене цією клятою бездіяльністю? – насупившись гнівно кинула вона у вічі очільнику села.

– Ви про що це ведете мову? – обережно запитав дещо спантеличений таким натиском жінки Микола Васильович. – Маєте якісь претензії до мешканців нашого села?

– До мешканців не маю, а от до вас так, – сердито промовила Інна Павлівна.

– То може детальніше розкриєте суть цих претензій?

Зеленоока фурія почала говорити і вже після кількох її фраз обличчя старости розпливлося у радісній посмішці. Виявилося, що головна проблема нашої гості була в тому що вона почала знемагати від байдикування. Мовляв вдома у неї завжди знаходилася якась робота і весь її день був буквально розписаний по хвилинах від світанку до пізнього вечора. А тут вже більше тижня сидить без якоїсь серйозної справи і не знає чим зайняти стільки свого вільного часу. Сільський очільник вдруге посміхнувся коли почув, що жінка за фахом муляр-штукатур найвищого класу і відразу зметикував як найкраще вирішити цю невеличку проблему. Він запропонував Інні Павлівні взяти участь в облаштуванні майбутнього «пункту незламності» і навіть пообіцяв невелику платню за виконану роботу.

На цьому ми в цей день і розійшлися. А вже наступного ранку я повів колишню домовласницю до обраного нами під «пункт незламності» приміщення. Це був просторий підвал під колгоспним складом. Раніше тут зберігався всілякий сільськогосподарський реманент, та ті благодатні часи вже давно минули. Тепер нас зустріли полупані бетонні стіні і кучугури сміття на підлозі. Саме приміщення можна було використовувати і як імпровізоване бомбосховище, тож залишалося тільки навести тут лад, зробити потрібний ремонт, поставити генератор «грубку»-обігрівач та запаси води і їжі.

Я ретельно занотовував все що Інні Павлівні було потрібно для ремонту, а вона перераховувала і перераховувала матеріали та інструменти які їй знадобляться. Вже коли ми виходили з підвалу жінка здивувала мене такими словами:

– А знаєш Богдане, я в неабиякому боргу перед тобою.

– Ти про що це? – спантеличено запитав я навіть не помітивши як знову перейшов на «ти» в спілкуванні.

– Як це про що? – жінка швидко зиркає в мою сторону. – Я вдячна тобі за те що не дозволив мені зробити найбільшу помилку в моєму житті. Якби не твоя рішуча підтримка Яни то невідомо як би склалося наші подальші долі. Скоріш за все мені б тоді все ж вдалося домогтися свого та в кінцевому результаті я б назавше втратила не тільки ще ненародженого внука, але і рідну доньку. Не сумніваюся, що вона б не пробачила мені цього. Зрештою я й сама б себе згодом зненавиділа за це. А так нам хоч і непросто було долати всі перешкоди та труднощі, однак ми все ж робимо це спільним зусиллями.

– А як же твій Валера? – не стримався я від особистого запитання.

– Помер від цирозу печінки, невдовзі після появи Богданчика, – журливо відповідає Інна і відразу ж ошелешує мене наступними запитаннями. – А ти чого тягнеш вовка за хвіст? Чому не одружуєшся на своїй Дарині? Хочеш щоб її стан став помітний для всіх?

– Який такий стан? – розгублено бурмочу я підсвідомо вже здогадуючись що почую у відповідь.

– Ну ти і йолоп, як тільки дослужився до такого звання і отримав таку роботу, – іронічно хмикнула жінка. – Одного погляду достатньо щоб зрозуміти, твоя кохана – вагітна. Якщо вона тобі ще не зізналася в тому, то повір мені я знаю що кажу. А ще дозволю дати одну пораду – не затягуй з цією розмовою. Їй зараз і так непросто, а твоя недоумкуватість тільки добавляє бідоласі душевного болю.