3

…Я відразу ж впізнав двох пасажирок, які сиділи в автомобілі нашого сільського очільника. Незважаючи на те що промайнуло вже кілька років з того часу як ми бачилися востаннє зовні вони майже не змінилися. Звісно Яна подорослішала і набула тої миловидності що притаманна всякій дорослій жінці. Інна Павлівна ж і надалі залишалася тою зеленоокою домовласницею яка запам’яталася мені в ті незабутні хвилини коли я вперше домовлявся про оренду її квартири.

– Богдане Михайловичу, вибач що так склалося, – наче крізь сон почув я голос старости. – Мусів забрати в село нових тимчасових переселенців. Знайомся…

– А ми вже знайомі, – весело процвірінькала Яна. – Доброго дня дядьку Богдане!

Молода жінка перегнулася через сидіння і звучно чмокнула мене в щоку. Інна Павлівна при цій сцені лиш холодно кивнула головою на знак привіту, а от Микола Васильович допитливо зиркнув в мою сторону. Не сумніваюся що в цю мить у нього виникло чимало запитань до мене. На щастя чоловік не став їх озвучувати лиш помахом руки запропонував мені сідати на вільне місце в своєму авто.

Всю дорогу в село ми проїхали мовчки. Лиш наприкінці дороги, зауваживши похмурий вираз на обличчі старости я наважився поцікавитися:

– Микола Васильовичу, є якісь проблеми?

– Та як тобі сказати Богдане Михайловичу, – важко зітхнув сільський очільник  повертаючи з автотраси на дорогу що вела до нашої рідної Чортопхайки – Є маленька проблема котру не знаю як вирішити зараз.

– Про що мова?

– Та треба десь розмістити на цю ніч наших гостей. Година вже доволі пізня, навіть не знаю до кого звернутися з проханням.

– Знайшли чим собі голову морочити, – вирвалося у мене. – Якщо вони згідні, то нехай загостюють в мене. Все таки мої давні знайомі і я з радістю прийму їх в своєму домі.

Наші пасажири лиш здивовано закліпали очима на все цю розмову, а староста почувши мою пропозицію вдоволено хмикнув та помітно повеселів. Ми ще з ним встигли перекинутися кількома буденними фразами поки машина сільського очільника не зупинилася біля воріт обійстя моїх батьків. Тут Микола Васильович швидко вивантаживши валізи своїх пасажирів прудко помчав до своєї дружини залишивши нас самотужки вирішувати свої проблеми.

Хоча які там проблеми. Ледь авто старости зникнути у вечірній пітьмі як з хати вигулькнули мама з татом. Події розвивалися настільки швидко що я встиг тільки познайомити батьків зі своїми супутниками та повідомити що вони тепер загостюють в нашому домі. Батько на ці слова лиш дружелюбно всміхнувся, а от мама занепокоєно наморщила лоба. Ще б пак, вочевидь  відразу почала прораховувати в своїй голові як найзручніше поселити приїжджих, де захована чиста постільна білизна для них і чи врешті-решт вистачить наготовленою нею вечері для всіх.

Я не надто переймався хвилюваннями неньки бо ніскільки не сумнівався в тому що все буде гаразд. Будинок у нас просторий, місця вистачить багатьом, постільна білизна вся традиційно чиста і акуратно захована в шафі, а щодо наїдків то окрім мами у нашій сім’ї ще й батько куховар нівроку. Тож поки мої старенькі готувалися до нових поселенців я зміг трохи побалакати з ними.

– Як ви? – запитав я перше що спало на думку у Інни Павлівни.

– Паскудно, – коротко буркнула у відповідь жінка.

– В наш будинок влучила ворожа ракета, – взялася пояснювати Яна. – Квартира вигоріла вщент. Мешкати немає де, то ж ми скористалися можливістю переїхати у ваш регіон. Чесно кажучи не сподівалися тут зустріти когось знайомого.

Інна Павлівна мовчить, тож я запитую її доньку киваючи головою в сторону маленького хлопчика років шести, який тисниться до ноги молодої жінки:

– А це що за козак такий? Може познайомите нас.

– Це мій син Богдан, – стиха відповідає Яна. – Можна сказати ваш хрещеник, той хто завдячує вам своїм існуванням.

Мені хочеться багато чого ще запитати, та з’являється мама яка кличе нас до столу. Ми ідемо вечеряти. Після цього гості лягають спати, а я виходжу надвір щоб покурити. Витягую сигарету, роблю першу затяжку і знову спогади минулого захльостують наче відлуння пострілу гармати у ворожому танку. І дальше вже немає ніякого вибору, або ти приймаєш цей удар, або робиш навтьоки. Я вирішив випробувати свою броню…