1

У сільського дільничного майже ніколи не буває вільного часу. Посада така, що невідкладних справ постійно назбирується достобіса. Тим паче в таку буремну, воєнну пору коли доводиться по спромозі допомагати ще й громаді де ти офіційна особа і до якої односельці звернуться за порадою ледь не в першу чергу. І хоч-не-хоч а від світанку до сутінків находишся так, що вже й ніг під собою не чуєш.

Щоб якось полегшити собі життя я вже неодноразово звертався до свого районного керівництва з проханням надати мені хоч якесь службове авто. Начальство довго віднікувалося, мовляв весь автотранспорт відправляється на фронт, а те що виділяється для поліції, то все іде патрульним екіпажам. А я лишень звичайний інспектор, якому за статусом не належить мати таку розкіш як машина.

Однак як відомо вода камінь точить і моя наполегливість урешті-решт принесла бажані результати. Сьогодні зранку мені зателефонували і повідомили радісну звістку, у райвідділі все ж знайшов можливість «ощасливити» мене службовим автомобілем. Правда відразу ж попередили, що машина знаходиться в так би мовити трішки «проблемному» стані і всі її технічні несправності лягають на мої плечі. Якщо згідний на таку умову то можу хоч зараз її забирати, а ні то ні.

Звісно ж я погодився. З технікою у мене непогані відносини, спробую усунути несправності в авто самотужки, а якщо не вдасться то допоможуть сільські майстри. Так я думав коли прямував до садиби нашого сільського старости з проханням підкинути мене в райцентр. Як мені було відомо, очільник села в цей день мав везти в місто якісь свої документи, тож не повинен був відмовити моїй просьбі. Так воно й сталося. Не минуло й півгодини як ми вдвох вирушили в сторону райцентру.

Те що я дещо переоцінив свої здібності автомеханіка мені стало зрозуміло вже до полудня цього дня. Виділений в моє розпорядження сріблясто-сірий «опель» хоч і був непоганою машиною, однак потребував ремонту, що мав розтягнутися не те що на лічені години, а на кілька днів. Такий стан речей нітрохи не позбавив мене оптимізму, але змусив задуматися про те, яким чином мені надвечір добратися додому. Рішення напрошувалося саме собою, знову звернутися з проханням до сільського старости.

– Ще раз доброго дня, Микола Васильовичу! – промовив я в трубку мобільного коли той прийняв мій виклик. – Чи не могли б ви підібрати мене, коли повертатиметеся в село?

Запала невеличка пауза після чого прозвучала трохи дивакувата відповідь:

– Та звісно зможу, Богдане Михайловичу. Тільки доведеться трохи потіснитися.

Моє здивування можна легко зрозуміти. Наш староста був власником автомобіля класу «комбі», в райцентр ми їхали лише вдвох і місця в салоні тоді було більш чим достатньо. То з якого дива назад треба буде тіснитися – спантеличено розмірковував я. Всі ці запитання вмить розвіялися коли Микола Васильович незабаром підкотив до райвідділу поліції де ми домовилися зустрітися. Одного погляду кинутого на машину сільського очільника вистачило щоб збагнути – там повно пасажирів. Придивившись уважно до них я буквально остовпів під враженням від побаченого. Я добре знав цих людей і аж ніяк не очікував їх зустріти тепер і в цьому місті…