Розділ 5

***

Марта

Дивний якийсь, той злодій. Поліція повірила йому, наче я була йому цікава, тому й пограбував? Хто в таке вірить? Дійсно дар запевнення. От якби у мене такий був… Я б запевнила тата не йти з сім’ї, а маму не пити і хотіти жити… Бабусю б запевнила, що то не її вина, що я залишуся без неї сама… Он, ще й римую, гірко підсміхнулася я, відкриваючи двері у пекарню, де працювала продавцем Мурена. Так хочеться обіймів…

Бородате щось вилетіло з пекарні, поправляючи сонячні окуляри, за ним чомусь побігла Альбіна. Дивно…

***

Альбіна/ Андрій

Здається я сходжу з розуму. Чи я дійсно прочитав думки? Хоче обіймів? Та я б обійняв її прямо там, підняв би на руки і поніс… Вона б подумала, що я божевільний…

– Сходиш з розуму?

Я здригнувся, не помітив, що хтось поруч.

– Офіціантка?

– Альбіна, якщо вже на це пішло, Андрію.

Вона знає моє ім’я?

*Сказати йому, що я відьма, чи розповісти про слідчого?* – Почув я її думки.

– Ти відьма? – посміхнувся я, хоча і не бачив вже нічого смішного. Зустрічай мене, психлікарня!

– Так як і ти, – десь здалека долунав до мене голос.

*І, здається, що я знаю, який у тебе дар!*

***

Марта

Альбіна влаштувала мені зустріч зі злодієм, от підстава. Я тиждень уникала цього як, могла, але дещо заставило мене змінити рішення.

«Це тобі,  приміряй» простягнула мені Мурена коробку на одній з зустрічей у пекарні.

«Що це?»

«Відкрий» на цьому знання жестів Мурени закінчилося, довелося відкрити подарунок.

«Це слуховий апарат?» Я в захваті відкривала рот.

Подруга кивнула, я одягнула і включила його.

– Раз-раз, як чути?

*Вау* У мене потекли сльози. Коли в останнє я щось чула? Це було до того, як усі, хто мені були близькими покинули цей світ. До тих подій у мене вже були проблеми з слухом, але моїй сім’ї ніколи було ними займатися, мама з татом були зайняті сварками, тоді розлученням, алкоголем… Але не мною. Бабуся була, але на її пенсію ми ледь виживали, не те що жили. Після її смерті слух геть пропав, принаймні я звикла так думати, а до того  вже вчила жестову мову в нашій школі і вдома з бабусею, тож опісля її відходу зовсім перейшла на неї, та і ні для кого мені було говорити… звичайною мовою.

Дізналася, що подарунок був від Андрія, так звали злодюжку (подумки я вже звикла називати його злодюжкою). Тож суто з вдячності такого подарунку (і тільки вдячності, нічого більше!) погодилася на зустріч з офіційним знайомством.

«Марта – це Андрій»

– Андрій – це Марта.

«Приємно познайомитись» – я нахмурилася.* Злодюжка.*

– Злодюжка? – вголос чомусь промовив Андрій, за звичкою зчитала я по губах, забувши про існування слухового апарата, який тут же і увікнула.

«Ти читаєш думки?»

– Здається, – відповів на моє питання бородань, навіть не дивлячись на мої жести.

Мурена стояла за прилавком лише інколи кидаючи на нас погляд, а Альбіна прикидуючись невідкладною справою швидко покинула заклад.

*Ясно, вирішили залишити нас удвох* Ще більше насупилася я, Андрій почервонів.

«Жестами спілкуєшся?»

«Недавно почав вчити», невміло показав він, двічі помиляючись. Я посміхнулася.

*Не через мене ж*

«Через тебе»

Тепер почервоніла я.

*Здуріти можна*

«Дякую за подарунок»  жестами сказала я. *Ти мені не подобаєшся. Це просто вдячнісь* – додала подумки.

Він посміхнувся.

«Ти мене зовсім не знаєш» – показала жестами, здається він не зрозумів.

Пробую думками.

*Ти мені не подобаєшся*

–  Зовсім? – сум показав його погляд.

*Голос в нього приємний, спокійний і ніжний* зрадили мене мої думки. *Арх,так не чесно*.

«Ще раз дякую. Бувай» – Так швидко, як могла почимчикувала в сторону виходу, нагло тікаючи, а  також залишивши того дурня з посмішкою на вустах.

***

!Ну що, чи є тут любителі романтики? Чи варто залишити її (цю романтику) осторонь, зосереджуючись на розповідді про самих "зеленооких"? Чи хочете знати більше про організацію та її учасниць? Ех, як багато питань...)