Розділ 3

***

Андрій

Попався. Ще й на такій дурниці. Не даремно кажуть, що злочинець повертається на місце злочину, так от і я щось зачастив до того злосчасного кафе, а все мама, котра любить стильні кафе та ресторани. Вона, котра знову начепила на себе образ а-ля Мерилін Монро, з повітряним сивим волоссям, який явно не личить її віку, ще й каблуки, на яких ледве перебирає ногами, німфетка недороблена.

Ось як все було: вона забажала піднятися на другий поверх (а в кафе дійсно такий був) і замовити повноцінний бенкет, хоча я люблю робити все швидко і мінімалістично (щоб стильно!), вона ж любить похизуватися грошима і розкидає їх направо і наліво, та не встигли ми дочекатися замовлення, як до зали зайшли двійко поліцейських. Я напружився, але вони попрямували до пари хлопців за столиком навпроти, тож згодом я розслабився.

Жаба-інтуїція підказувала, що щось тут не чисто, але я придушив її в собі.

– Андрійко, все добре? – спитала схвильовано мама.

– Все гаразд, – я дозволив собі посміхнутися, рідко це роблю, не пасує образу, але так як поліція була не біля мого столику, то й зрадів. Та рано.

Офіціантка з зеленим їжаком замість волосся підійшла до поліцейського і чітко вказала на мене, от і догрався.

У відділку вже намагався виправдатися, мов не я, та й не те, що вони думають, але відео з камер спостереження закрили мені рот. Не зізнався. Камери стояли боком, то ж не видно чи дівчина виходила, та й вмію я забити баки. Сказав, що з дівчиною просто хотів познайомитися, мовляв за рогом все віддати, наче злодія спіймав, але вона пішла іншою дорогою – не перестрілись.

Нащастя відбувся штрафом і компенсацією малій рудій бестії, котра й словом не обмовилася й лише, косо дивлячись, згодом відвернулась, а тоді й носа задерла, коли зустрілася поглядом зі мною – горда.

***

Альбіна

У нього дар запевнення. Здуріти можна. Я зустрічала лише відьом жіночого роду, а цей засранець також обдарований!

Я не раз зустрічала його на своїх попередніх роботах (Львів – то велике село). Хамовитий, гордий, увесь такий крутий і в окулярах, навіть коли немає сонця, навіть у приміщенні! Все ходив з старшою жінкою, теж «на стилі», яку ми потайки кликали «мамкою», ну так була схожа на сутенершу. А його кликали Альфонсом, хто ж знав, що то його мама…

«Альфонс» виявився зеленооким, з темним болотним відтінком очей.

– Один з найсильніших, – підказала Мурена, коли я розповіла їй усе.  Я зайшла в ту  саму пекарню, де і познайомилася з Муреною, вона так і не змінила роботу. – Зате Марту привела, – посміхнулась подруга, чим і зігріла мені душу – ну сонечко ж!

Марта сиділа поруч, ямки на щочках, зелені блискучі очі, веснянки, красиве руде волосся темного відтінку, одним словом – красуня. Вона дуже соромилася. Мурена ще тільки вивчала жестову мову і знала лише дакт (абетку) і пару жестів, в тому числі й привітань, тож я служила своєрідним перекладачем.

«Як ти?»

Спитала я одочасно жестово і усно.

«Нормально, не вперше» – посміхнулася Марта. До того часу я вже знала, що вона не німа, а просто не чуюча, все можна було б вирішити слуховими апаратами, але у неї не вистачало грошей… І мотивації.

Ми поступово вводили нову відьму в курс справи і на диво, вона швидко нам довірилася, на відміну від більшості, хто мало не одразу думав, що у нас або секта, або ми з’їхали з глузду.

– Бідолаха все життя притягувала труднощі, тут і не в таке повіриш, – сказала Мурена вже після того, як Марта відійшла до вбиральні.

– Як думаєш, який у неї дар? – я підняла очі і від нетерпіння тупала ногами, набиваючи невідомий такт.

– Не знаю, але, якщо це не краса, то світ втратить великий шанс.

– В сенсі?

– Ти тільки подумай, що б вона могла нести у маси, якби вміла користуватися своєю красою?

– Так, краса врятує світ, чула про таке, але як?...

Я спинилась, Марта підійшла.

«Про що говорили?»

«Про тебе звісно» – я посміхнулася, брехати – це не про мене.

«І про мій дар?»

«Я трішки читаю по губах» – відповіла вона на моє (вибачте за каламбур) німе питання.

«Але я впевнена, що не це мій дар» – швидко додала вона. Я переказала все Мурені, вона не встигала за швидкими жестами Марти.

– Колись дізнаємося, – підбадьорливо посміхнулася Мурена і ми розтанули.

***

!Друзі, підписуйтеся та пишіть коментарі, мені важлива думка читачів!) Ставте питання та зірочки, якщо вам цікава розповідь та подальший розвиток подій)!