Зламаний солдатик

           Пухнастий сніг щедро посипав дорогу, тротуари та автомобілі. Андрій дивився у вікно і стискав телефон.
- Тобі треба лягти в лікарню. Онкологія не жарти, - сказав Сергій. Через проблеми зі з’язком, його голос звучав десь далеко. – Після свят я чекаю тебе у клініці.
- Я не буду проводити останні місяці свого життя у лікарняній палаті, - жорстко сказав Андрій.

         У двері наполегливо дзвонили.
- Ти вже сказав своїм?
- Поки ні.
- Чому ти тягнеш? Скоро тобі знадобиться долгяд.
- Знаю. До мене прийшли. Бувай.

         Андрій накрив газетою ренгенівські знімки, що лежали на журнальному столику і закрив ноутбук. Відвідувачі не відступали. Андрій відчинив двері. На порозі стояли дві молоді жінки, припорошені снігом і хлопчик років десяти з зеленим рюкзаком.
- Привіт, братику, - проходячи в квартиру, весело сказала синьоока білявка. – З наступаючим Різдвом тебе.

         Андрій зачинив двері за гостями.
- Дякую. Вас також.
- Андрію, познайомся з моєю подругою Настею та її сином Тарасом.
- Вітаю. Оксана розповідала про вас багато хорошого.
- Вона перебільшує, - буркнув Андрій.
- Нічого я не перебільшую, - сказала Оксана. – Ти найкращий вчитель у всесвіті і чудово ладнаєш з дітьми.
- Припини, - Андрій трохи знітився.
- Нам потрібна твоя допомога. У нас з Настею є нагальна справа а Тараса немає з ким залишити. Побудь з ним пару годин.
- Я?!
- Будьласочка, - Оксана молитовно склала руки. – Дуже треба.
- Він вам не завадить, - сказала Настя. – У нього є планшет. Він буде тихенько собі гратися. Правда, Тарасику?

Хлопчик мовчки підвів очі на Андрія.
- Гаразд.

         Поки Настя роздягала сина, Оксана вивела Андрія на кухню.
- Ти був у батька? - серйозно запитала вона.
- Не задавай дурних питаннь.
- Хоча б подзвони. Привітай.
- Якось не логічно вітати з Різдвом атеїста.
- Він переживає через вашу сварку.

         Андрій лише гірко усміхнувся. Оксана уважніше придивилася до нього.
- З тобою все гараз? Якийсь ти блідий.
- Не виспався.

Оксана подивилася на годинник.
- Пора. Ледь не забула. Приведи Тараса в торговий центр. Настя буде там о четвертій. Зустрінетесь біля ялинки.

         Андрій тяжко зітхнув і смиренно погодився. Зачинивши двері, він повернувся в кімнату.

         Газета лежала на підлозі а Тарас розглядав ренгенівські знімки. В його руках вони здавалися величезними.       
- Поклади на місце, - крикнув Андрій.

         Тарас здригнувся і випусти чорну плівку. Один знімок повільно сповз зі столу. Хлопчик сів у крісло, опустив голову і тихенько заплакав. Андрій розгублено дивився на цю картину. Він і сам не розумів чому так зреагував.

         Тарас дістав з рюкзака іграшкового римського воїна без правої руки. Порившись у сумці, хлопчик знайшов відсутню кінцівку з мечем. Андрій присів біля Тараса.
- Вибач мене, друже.

         Тарас мовчав і намагався прилаштувати пластмасову руку на місце.
- Я колись теж збирав солдатиків, - сказав Андрій.
- Мама купила мені його сьогодні, - сказав Тарас. – Мабуть буде сердитись.
- Не буде.

         Андрій дістав з шафи тюбик клею і через кілька хвилин римський легіонер стояв з обома руками.
- Ти вмієш кататися на ковзанах? – запитав Андрій, пригощаючи Тараса чаєм.
- Трошки.
- Хочеш сходимо на каток?

         Тарас натхненно захитав головою.

         Спочатку Андрій тримав Тараса за руку, але після декількох хвилин практи і шести падіннь, хлопець міг самостійно їхати. Вони каталися цілу годину. Тарас сміявся і показував як він може. Андрій теж сміявся а потім згадав, як батько так само вчив його їздити на ковзанах.
- Я хочу ще, - сказав Тарас, коли вони закінчили.
- Іншим разом. Ти собак любиш?
- Так. Я просив у мами песика. Але вона сказала, що вони тхнуть.
- Ходімо, - сказав Андрій усміхнувшись.

         Червоний металевий паркан легенько гуркотів від поривчастого вітру. Андрій натиснув білу кнопку дзвінка.
- Хто тут живе, - запитав Тарас.
- Багато, багато песиків.

         Клацнув замок і хвіртка відчинилася. Міцний, стариган у чорному кожусі, здивовано подивився на гостей. Німецька вівчарка насторожено стояла біля ніг господаря.
- З Різдвом тебе, батьку, - сказав Андрій.
- Дякую, - промовив старий, пропускаючи їх.
- Тарасе, привітайся з дідом Іваном.
- Здрастуйте, - Тарас протягнув дідові маленьку долоню. – Як звати вашу собаку?
- Привіт, малий, - сказав дід Іван усміхаючись. – Це Джесі. Джесі, дай лапу.

         Собака слухняно дала хлопцеві одну потім другу лапу. Тарас погладив кудлату голову, а Джесі лизнула його носа. Хлопчик аж застрибав від радості.
- Андрій казав, що у вас багато песиків.
- Ходімо покажу.

         Дід Іван провів їх за будинок. Там знаходився питомник з розведення німецьких вівчарок. Вони підійшли до вольєру з кількамісячними щенятами. Побачивши людей, вони весело гавкали, махали хвостами і ставали передніми лапами на клітку.