Чужий хрест

            Іван зайшов у квартиру, кинув ключі на тумбочку, скинув черевики і з останніх сил дістався дивану. «Ненавиджу роботу - подумав він простягаючи ноги. – Добре, що попереду довгі вихідні».

            Задрімати йому не дозволив мобільний. Дзвонила мати.

- Так, - вільною рукою, Іван увімкнув настільну лампу.

- Привіт! Ти вже вдома?

- Угу, - Іван позіхнув.

- Я заходила до тебе. В холодильнику залишила холодець, котлети і тушковану картоплю.

- Дякую, мамо.

Настільна лампа кілька разів згасала. Іван постукав пальцем по плафону. Проблема зникла.

- Після завтра, в нашій церкві Пасхальне богослужіння. Я хочу щоб ти пішов зі мною.

- Ма, не діставай мене, - Іван починав дратуватися, чи то від чергових вмовлянь матері, чи то від того, що лампа знову почала блимати. – Я вже тисячу разів казав тобі – Бога немає. І в тою секту я не піду!

- Добре, добре, - зітхнула мати. – Я мовчу. Подзвони мені завтра.

- Гаразд. Бувай, - Іван натиснув червону кнопку. – Та що ж це таке?!

Лампа вперто не хотіла горіти. Іван підвівся. Він спробував щільніше вкрутити лампочку. Пальці обпеклися об гаряче скло. Електричний струм трусонув усе тіло. Від несподіванки, Іван відскочив, за щось зачепився і падаючи, вдарився головою об маленький столик. Він поринув у суцільну темряву.

      Здалеку долинали голоси та ще якісь звуки. Дуже хотілося пити. Іван спробував розплющити очі. Але від яскравого сонця знову їх заплющив. Він застогнав і з натугою сів. Йому здавалося, що його голова стала настільки великою, що ось-ось вибухне.    

            З третьої спроби, йому вдалося відновити свою здатність бачити. Та від цього було мало користі. Хоча, навіть у такому стані, Іван розумів, що він точно не у своїй квартирі. Але де?

            Іван сидів посеред вузенької, брудної вулички. По обидва боки стояли кам’яні будиночки з пласкими дахами. Навколо жодної душі. Тільки десь далеко лунав гамір. А точніше плач.

            Іван підвівся і завмер. Що з ним сталося? Замість його одягу, на ньому висіла якась брудно-сіра сорочка до колін, стягнута поясом. На ногах плетені сандалі а на голові  пов’язка. «Де я? – гарячково думав він. – Що сталося?» Він збентежено озирався навколо. Біля одного з будинків стояв глечик. На Іванове щастя, там виявилася вода. Він жадібно пив, поки глек не спорожнів.

            Вода додала йому сил. Думки прояснилися. Він вирішив іти до людей. Та це виявилося не так просто. Тісні вулички утворювали химерні лабіринти. Іван кілька разів повертався на те саме місце, поки нарешті не дістався широкої вулиці з бруківкою, на узбіччях якої стояв галасливий натовп.

            Іван спробував заговорити до деяких людей. Але вони зовсім не звертали на нього уваги. Всі дивилися в низ вулиці, звідки наближалася якась процесія. Іван проштовхався у перший ряд і сам став дивитися.

            Римські солдати вели трьох ув’язнених, які несли хрести. Всі троє були сильно побиті. Особливо той, що з терновим вінком. На ньому практично не було живого місця. Чоловік з вінком упав. Конвоїри почали затято шмагати його батогами. Жінки тужливо заголосили. Нещасний, щось сказав їм і вони заридали ще дужче.

- Хто це? - запитав Іван.

- Ісус із Назарету, - відповів, якийсь чоловік.

- Неймовірно, - вражено промовив Іван. – Я думав його вигадали.

Співрозмовник здивовано подивився на нього:  

- Ледь не кожен у Єрусалимі, хоча б раз бачив Царя Юдейського. А ти мабуть не тутешній. Звідки ти?

- Здалеку, - зітхнув Іван.  

Тим часом ув’язнені порівнялися з Іваном. Ісус упав на коліна. Вояки підганяли його нагаями.  Він спробував підвестися, але сили покинули його. Хрест упав йому на поранену спину. Ісус застогнав від болю.

- Цей далі не піде, - сказав один з конвоїрів.

- І що робити? – відізвався інший.

- Я нести не буду.

- Тихо! – гаркнув римський командир і вказав на Івана. – Іди сюди? Так, ти!

Іван обережно підійшов.

- Понесеш хрест замість нього. Зрозумів? Чи ти глухий?!

- Ні.

- Тоді роби, що кажуть!

Іван підійшов до Ісуса і взяв його хрест. Він виявився важким і слизьким від крові та поту. Ісус з вдячністю подивився на Івана.

Найважче було йти під гору. Хрест притискав до землі. Ноги ковзалися по камінцях. Ісус йшов поруч, ледве переставляючи ноги. На щастя, Івана хоча б не били. Вояки привели їх на гору, яка віддалено нагадувала череп. Конвоїри наказали Іванові покласти хрест і відігнали його подалі. Він приєднався до натовпу. Хтось подав йому води у шкіряній флязі.

Незважаючи на крики приречених, римляни впевнено і без зайвого поспіху, виконували свою роботу. Один за одним, в гору знялися хрести. Останнім, між двох інших, встановили хрест з Ісусом.

- Якщо ти син Божий, зійди з хреста! – закричав хтось.

Натовп схвально зашумів. Ісус підняв обличчя до неба і щось закричав. Ніхто не зрозумів, що саме, але всі принишкли. Сонце закрила чорна тінь. Величезні хмари затягнули небо. Важкі краплі дощу вдарилися об землю. Перша блискавка розітнула чорне небо.