Під снігом

            Білий лапатий сніг падав на чорний асфальт і швидко танув. Перехожі куталися в коміри й натягували глибше шапки. Пронизливий вітер пробивався крізь одяг, кидаючи в обличчя жмути білих мух.

            Під стіною магазину чорніла безформена купа. Олег не звернув би на неї уваги, якби вона не заворушилася, струшуючи з себе сніг. Олег аж зупнився від несподіванки. Хтось наштовхнувся на нього, боляче вдаривши в бік. Купа знову ворухнулася. Нарешті Олег роздивився – то була людина. На холодній і мокрій землі, під великим супермаркетом, на лівому боці лежав чоловік з брудною сивою бородою і так само брудним одягом. На нього ніхто не зважав. Або свідомо відводив погляд. Так, ніби людини й не існувало. Фантом. Обман зору.
- Шановний, - сказав Олег, підійшовши.

            Бомж зробив не виразний рух правою рукою і щось пробурмотів. Сніг продовжував сипатися. Люди заходили в магазин, кидаючи осудливо-байдужі погляди на бомжа. Олег присів. В ніс вдарила стійка суміш запахів поту, випорожнень і перегару.
- Шановний. Що з вами? Вам погано?
- До… кум… лермон…

            В кишені чоловіка задзвонив телефон. Олег вагався: відповідати чи ні? Та дзвонили наполегливо. Довелося засунути руку у засмальцьовану кишеню старої куртки. Олег витягнув сіру «розкладачку». На екрані висвітився номер підписаний «Трутень».
- Сєня, ти де? – запитав хриплий голос з динаміка.
- Вітаю. Мене звати Олег. Вашому другові погано. Він лежить біля супермаркету.
- Отже, Сєня здихає. Що ж, земля пухом.   

            Олег здивовано слухав гудки. Чоловік знову ворухнувся.
- Доч… ка. По-дзво-ни.
- Добре, добре. Я подзвоню. Але спершу викличу швидку.

            Кілька хвилин Олег пояснював диспечеру в чому справа.
- Може він просто п’яний, - сказала жінка-диспечер. – Знаєте скільки у нас таких клієнтів? Проспляться і потім воду варять.
- А раптом він помре?
- Чекайте «швидку», - тяжко зітхнувши, сказала жінка.

            Олег продивлявся контакти в телефоні бомжа, краєм ока спостерігаючи за його станом. Серед кількох десятків імен, які більше нагадували собачі клички, знайшовся номер, підписаний простим іменем Аня. Мабуть це і є дочка – думав Олег, натискаючи кнопку виклику. Але комп’ютерний голос повідомив, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.

            «Швидка допомога» цього разу виправдала свою назву. Обличчя лисуватого фальдшера було таким же сірим, як і погода. Побачивши причину свого приїзду, він занудьгував ще більше.
- Давно він тут лежить? – запитав фельдшер.
- При мені хвилин десять.

            Фельдшер почав оглядати чоловіка, гидливо торкаючись його руками. Він обережно посадив його. Бомж знову забурмотів якусь нісенітницю.  
- Здається в нього інсульт.
- Здається?
- Точно визначити можна тільки в лікарні.
- Так заберіть його.   
- Від нього тхне. Мої колеги повісять мене за те, що я привіз його в лікарню.
- Тоді нехай померає тут.

            Фальдшер кинув на Олега роздратований погляд, плюнув з спересердя і сказав водієві діставати ноші. Втрьох вони вклали Сєню і віднесли у «швидку». Салон автомобіля наповнився відповідними «ароматами». Водій невдоволено бурчав. Олег вирішив їхати в лікарню. Дорогою фельдшер продовжував огляд. Олег спробував ще раз зателефонувати Ані, та результат був той самий.

            Лікарі і медсестри кривилися навіть просто знаходячись поруч з новоприбулим пацієнтом. Та все ж його забрали на обстеження. Олег чекав у коридорі. Не очікувано задзвонив телефон Сєні.
- Ало, Аня. Доброго дня. Мене звати Олег. Ваш батько зараз у лікарні. Він просив подзвонити вам.
- Що з ним? – у дівочому голосі відчувалася напруга і хвилювання.
- Його обстежують. Скоріше за все інсульт. Так мені сказав фельшер.
- У якій він лікарні?

            Олег назвав адресу. Аня замовкла. Він теж не знав, що сказати.
- Не кажіть йому, що я дзвонила.
- Що?!

            Аня поклала трубку. Олег спантеличено дивився на згасаючий екран телефона. За якусь годину, дві людини відмовилися від Сєні. Одна з них була його рідна дочка.   

Через сорок хвилин до нього вийшов високий лікар з витягнутим обличчям.
- Ви родич пацієнту?
- Ні. Побачив його на вулиці.
- Справді?! – здивувався лікар. – У нього інсульт. Потрібні крапельниці і ліки. На першому етапі ми використали свої запаси, але ресурси в нас обмежені.
- Що конкретно потрібно купити?

            Лікар дав йому папірець зі списком:
- Він у сьомій палаті. Ліки віддасте медсестрі на посту.

            Коли Олег збирався йти, лікар зупинив його своїм запитанням:
- Для чого це вам?
- Я уявив себе на його місці, – сказав Олег, подумавши.

            Лікар з розумінням кивнув.