ЗЕЛЕНИЙ БУДИНОК

«Зелений будинок»

I

Дзвінок. 

- Ти-де? – прозвучав хриплий бас в телефоні, але, не дочекавшись відповіді, пропав.

Дзвінок. 

- Скоро-буду! – відповів високий хлопець в кашеміровому пальто, який йшов сутулячись від вітру і стараючись оминати калюжі. 

Хоч це була середина грудня, але на сніг ще навіть натяку не було. Замість того, тротуари прикрашали великі кучугури листя, які лежали однорідними коричневими масами. 
Моросив неприємний дощ і холодно було по-зимовому. По руці в кишені відчулась вібрація.

Дзвінок.

- Гроші-дістав? – спитав той же голос і так же пропав.

Це питання знову нагадало головний біль, про який він лиш починав поступово забувати. І тепер знову почали лізти всякі неприємні думки, про минуле та майбутнє. «Що було вчора?» і «Що буде сьогодні?» 
Але як він не старався, ні на перше, ні на друге питання, відповіді дати не міг. Тому що, про вчорашні події, він майже нічого не пам‘ятав, а результат сьогоднішньої - передбачити просто не міг. Він міг лише зважувати ці два питання: що було з них страшніше і за що варто було хвилюватись більше.  

Жмурячись від дощу, він впіймав себе на думці, що жадібно дивився на кіоск, який манив до себе своїм яскравим світлом.

«Не дивись туди! Навіть не думай переходити дорогу! 70 день. Чуєш? 70 день!! Так довго, ти ще ніколи не тримався.» - старався він слухати свою силу волі і пришвидшив хід.     

Поки хлопець роздумував, телефон вже півхвилини як «тремтів» у кишені, але на цей раз він не встиг відповісти. 

«Нехай і він потривожиться..» - подумав хлопець в пальто, ховаючи свій телефон.

Він доходив до повороту, де знаходився зелений будинок, який в цей час, йому варто було оминати. В даний момент, це було для нього саме страшне місце, навіть сам вигляд якого, викликав головний біль. А думка про те, що він зараз попадеться комусь із управління цієї будівлі, стискала і скручувала його живіт немов резиновий. Він знав, якщо зараз туди зайде, то вже не вийде. Принаймні, ближчим часом. А цього допустити він не міг. Та альтернативного шляху в нього не було. Можна було лише перечекати час пік, коли в цю установу сходилось його суворе керівництво, яке в цей період року було особливо строгим та безжальним. 

Але чекати десь на холоді, здоров‘я у нього не було, тим більше, його очікували і зараз знову надзвонювали. 

- Тут-за-тебе-питають! – швидко пробелькотів бас.

- Я-на-підході! – водночас, так же швидко відповів йому високий хлопець. 

Стоп!

 «Він сказав: тут за тебе питають?» - задумався він. - «Хто питає? Кому я потрібен з самого ранку?».

Мозок почали атакувати безліч ідей, які були параноїдальніші одна за другу. 
Найпершим інстинктом було нестримне бажання повернутись назад, перейти дорогу до яскравого кіоску і купити пачку червоних Marlboro - ці продовгасті білі друзі часто виручали його в таких ситуаціях.

Але він вже проходив навпроти установи зеленого кольору, в якій на першому поверсі світились вікна за товстими чорними решітками. І до місця зустрічі, де його чекав цей невгамовний басовий голос, залишалось зовсім трохи. І він знову надзвонював!   

Поки хлопець прокручував в голові можливі комбінації і зміст слів, які нещодавно почув по телефону, він вже дійшов до місця, до якого так поспішав.

Над поржавілими дверми висіла стара вицвівша вивіска, на якій можна було розібрати лише пару літер «А» і «Н». Які колись можливо навіть і світились. Але зараз це була лише потріскана пластмасова коробка, яка замість того, щоб запрошувати людей всередину, навпаки відштовхувала їх. Тому це місце було популярне лише серед таких, як цей хлопець.  

Відкривши важкі металеві двері, які немов застогнали від того, що їх потривожили в таку ранню годину, хлопець зайшов в темний коридор. На самому початку, він тьмяно підсвічувався слабкою жовтою лампочкою. Але коли хлопець спустився по сходам вниз, це світло сюди вже не досягало і він опинився в темному підвальному приміщенні, де зорієнтуватись було майже неможливо. Та оскільки він сюди приходив майже щодня, то знав ці закручені повороти напам’ять. Більше того, після довгого дня проведеного тут він часто виходив звідси втомлений на автопілоті.

Зробивши декілька поворотів, він нарешті дійшов до кінця цього лабіринту, і на підлозі заграло різнокольорове миготіння, джерело якого було десь в сусідньому приміщенні. Повернувши в цей прохід, він опинився в широкому залі з невеликою кількістю столиків з перевернутими на них стільцями. На дальній стіні виднівся яскравий прямокутник гірлянд, який освітлював довгу стійку, біля якої стояло дві людські фігури. Над ними миготіли великі букви: КАФЕ-БАР «ЛАН».  

- О, ну нарешті! Я вже зачекався! – сказав хриплий бас, який належав молодому хлопцю в червоному пуховику. 

- Та я так і поняв. – витягнув свій мобільний з пальто, дивлячись на 5 пропущених дзвінка з іменем "Тім". 

- Заблудився? – поцікавився дзвінкий голос з-за барної стійки, який належав жіночці з повним рум‘яним лицем.

- Ага.. Тут заблудишся… Сюди до вас саме серце веде! – жартуючи сказав Нік.  

- Ох і брехун же ти Микита. Лис! Справжній лис Микита! – знову задзвеніла жіночка бармен, яка грайливо крутила локони світлого волосся. 

- Ги-ги-ги. Лис Микита. Я ж то згадую, як тебе тут вчора називали.– сказав товстий заходячись від сміху. 

- Ем, Нікіта, будь ласка. Я ж вас панною Ганною не називаю. – трохи роздратовано сказав Нікіта, або як його всі кликали - Нік. 

- А що? Ганна, теж гарно! Хоча признаюсь, мені більше припало до серця, як ти мене вчора Ганусею називав, – сказала бармен, забираючи своє волосся з пишних грудей і відкриваючи бейджик з написом «Анна», ніби хотіла показати те саме серце.  

Помітивши, як високий, тобто Нік, засоромився, вона продовжила: