Зелене сяйво нового берегу

   У нього було достатньо часу для роздумів. Роздумів про те, що саме сталося. Чесно кажучи, більше йому все одно було нічим зайнятися.

   Клітка, в яку його посадили, була зварена з рудого від часу металопластику, крихкого на вигляд, але насправді надзвичайно міцного. Годі було й думати якось вибратися – навіть якщо б  його руки не були зв’язані за спиною, а біля клітки не сидів би м’язистий охоронець з ритуальними шрамами на обличчі. Тож йому залишалось лише страждати від болю у міцно зшитих губах. Та міркувати. 

  Що пішло не так? 

   Він все ще був живий. Це автоматично означало, що плазмений щит  «Ньютона» діє, і кожен мікрометеорит або пилинка, що зустрічається з кораблем на неймовірній для твердого тіла швидкості в десяту частину світлової, безпечно перетворюється на мільйони джоулів енергії, що тільки поповнюють акумулятори, ніяк не шкодячи корпусу. Він вільно дихав, що відкидало можливість будь-якої серйозної аварії з регенерацією повітря. Вочевидь штучний інтелект, що опікувався щільно насиченим планктоном кубічним кілометром води, досі відмінно робив свою справу. 

  Він вдало прокинувся після бозна-скількох років «холодного сну» - розумним та живим, хіба що занадто млявим та виснаженим. Отже система гібернації – мабуть, найскладніша з усіх систем на кораблі - теж досі працювала як слід. Гравітація, як він міг судити, все ж таки була тепер менша за стандартну земну - але вона теж була! І це також було  неабияким досягненням, враховуючи скільки років поспіль гігантський металевий тор крутився всередині вуглецевого астероїду, на базі якого побудували «Ньютон». Ось тускле жовте освітлення замість нормального денного світла було явною аномалією, але в цілому старий корабель був у цілком задовільному стані. Критичних технічних проблем за всі ці роки не виникло. Але що ж тоді сталось? 

   У першу годину свого ув’язнення він ще намагався якось попросити про допомогу чи хоча б просто поспілкуватися з оточуючими – незважаючи на зашитого рота та повністю незрозумілу йому їхню мову. Але будь-які його жести чи гримаси не викликали в них жодної реакції, хоч навколо стирчало та снувало в своїх справах багацько різного народу.

  Багато хто зупинявся біля його клітки надовго, перемовлявся з охороною, з цікавістю витріщаючись на нього величезними очима. Схоже, не кожного дня вони бачили настільки разючу істоту – меншу за них зростом майже на метр, з маленькими оченятами, дивного кольору шкірою та великим носом. Але їх цікавість була скороминуща, а жодного жалю чи співчуття йому не вдалось прочитати в їх великих випуклих очах. Вони, схоже, взагалі не вважали його людиною – і тут він їх розумів. Йому самому коштувало неабияких зусиль признати в оточуючих нащадків тих людей, з якими він колись починав свою подорож.

  Що ж пішло не так? Адже починалось – і продовжувалось – все дуже непогано.

  Коли людство всерйоз вирішило зайнятися міжзоряною експансією, воно вже мало для цього все. Теоретичні викладки, що розроблялися сторіччями та були втілені в новітніх технологіях, які ще пару поколінь назад неможливо було навіть уявити. Всю міць об'єднаної промисловості планети. А ще - мрії про далекі зорі. Мрії, які нарешті почали перетворюватися на досяжні плани. 

  «Ньютон» був третім з гігантських кораблів, для спорудження яких навіть об’єднаному людству довелось працювати цілими поколіннями. Поки ретельно обраний астероїд виводився на орбіту навколо Землі і десятки років розкручувався гравітаційною катапультою планети, набираючи швидкість, всередині нього тривали монтажні роботи, що перетворювали десятикілометровий шматок вуглецю на систему, яка б сторіччями могла підтримувати життя значної кількості людей, при цьому невпинно рухаючись до мети.

   «Мрія» та «Надія», що були запущені раніше, все ще функціонували без проблем, віддалившись від Землі майже на світловий рік. Безупинна трансляція відео з цих кораблів заміняла купі людей телевізійні шоу та виховувала нові покоління, що мріяли стати частиною наступного екіпажу, а безліч наукових на інженерних даних з-поза меж Сонячної надихали творців «Ньютона» на новаторські рішення, що мали б зробити подорож до зірок (хай туди прибудуть лише нащадки тих, хто стартував від Землі) більш безпечною та комфортною.

  Його звали Андерз Міколас Степаненко-Джонс, і він з дитинства знав, що стане членом екіпажу «Ньютона». Він йшов до своєї мрії все життя, кладучи на її вівтар дитячі ігри, дружбу та стосунки з жінками. І врешті-решт був винагороджений за свої зусилля. Завдяки ідеально пройденим психологічним тестам та винятково складеним іспитам, він піднявся на орбіту не просто одним з членів екіпажу, а елітою еліт – третім помічником капітана авральної команди.

  «Ньютон», як і його попередники, був гібридним поєднанням двох підходів до міжзоряний подорожей і мав два екіпажі: звичайний, що складався з декількох тисяч найкращих представників сучасності, та авральну команду - технічну еліту, що відрізнялась винятковими талантами і налічувала лише пару десятків людей. І якщо «звичайні» мешкали у величезній комфортній житловій зоні, займалися науковими дослідженнями, народженням та вихованням наступних поколінь, спостерігали, як Сонце поступово стає всього-на всього однією з зірок, та мріяли про той день, коли їх нащадки ступлять на поверхню нової планети, то «еліта» могла сподіватися побачити новий світ на власні очі. Бо більшу частину подорожі вони мали просто спати.

  Їх було дві зміни – два повноцінних авральних екіпажі,  кожен з яких знав про «Ньютона» настільки багато, і вмів стільки всього, що під їх керівництвом «звичайні» інженери та їх нащадки могли б полагодити що завгодно. Їх мали будити по черзі, кожну зміну на декілька місяців, через кожні десять земних років - для профілактики їх власного здоров’я та перевірки ними безлічі надскладних систем корабля. Звичайно ж їх мали б також розбудити, якщо б трапилась якась аварія. Ну а з усією технічною рутиною поки вони спали, мали б впоратися потужні спеціалізовані штучні інтелекти, що керували кожен своєю системою, і  в кожного з яких було все, щоб виконувати свою роботу тисячі років поспіль.