Розділ 19

Розділ 19

Злата разом з Дані, йшли як завжди разом і обговорювали все, що тільки можна. Злата розповідала йому про Бога, а він розповідав їй про все, що вони зустрічали і бачили у своєму поході.

- Ти не змучилась від моїх запитань? – запитав він у Злати.

- Навіть не думай! – різко заперечила вона трішки почервонівши у своїх ніжних щічках.

- Як тобі наш похід? Вірніше він ваш! – посміхнувся він.

- Твій теж!

- Завдячуючи вам!

- Це твоє, водити людей у походи, бути провідником, в тебе є особлива риса! – промовила Злата.

- Яка ж вона? - запитав здивовано Дані.

- Ти хороший лідер! – посміхнулась вона.

- Можливо - можливо! – Дані лише сором'язливо посміхнувся на комплімент Злати.

- Ні це точно! – повторила вона свій комплімент.

- На кухні мені завжди вдавалось всіх обєднати в одне ціле і створити один злагоджений механізм, який добросовісно виконував свою роботу! – Дані згадав свою колишню роботу.

- Я навіть не сумніваюсь, адже це одразу видно по людині! – додала Злата.

- За невеликий період життя, я зустрів багато людей і всі такі різні, всі якісь особливі. Де б я не був завжди траплялоь цікаве товариство! – в словах Дані відчувалась ностальгія.

- Ти сумуєш за своєю роботою і своїм життям, тим що було колись? – обережно запитала вона.

- Буває, що згадую теплими згадками, хочеться деколи одягнути фартух і поринути у світ фантазії яка народжує смак! – він лише говорив про це, але його обличчя засяяло виловлюючи увні запахи і смаки.

- Ти любив це?

- І зараз люблю, але після всього я втратив смак до життя і все інше ти знаєш! – він поглянув на неї сумним поглядом, хоча вуста відтворили тонку посмішку, маскуючи сум.

- Ти б повернувся до колишнього життя, до свої роботи, до своїх мрій і людей яким ти потрібен?

- Я вже повертаюсь завдяки вам! – в його словах Злата відчувала піднесення. 

- Як тобі наше товариство? – запитала вона.

- Мені з вами дуже приємно! – відповів він щиро.

- Як ти жив тут один?

- Якось виживав! – сумо відповів він.

- Важко уявити скільки було самотніх ночей, а можливо й безсонних? – Злата дивилась на нього своїми добрими зеленими очима.

- У тебе залишився хоч хтось із минулого? – поцікавилась Злата обережно, щоб зрозуміти чи є хтось у Дані з ким ще б він міг відновити зв'язок.

- Люди залишились, але не у мене, що правда є тітка і двоє двоюрідних братів! – Дані одразу задумався про свою тітку.

- Тобто твоя сестричка, була останью по-справжньому рідною людиною для тебе? 

- Найріднішою! Нажаль я це дуже пізно зрозумів! – з великим сумом промовив Дані, в його словах відчувалась провина. 

- Твоя сестричка мабуть, тебе дуже любила! Я бачу як тобі важко без неї! – Злата зловила непомітно для інших Дані за його сильну руку.

- Важко! 

Дані посягнув рукою до карману штанів і обережно дістав звідти маленький, тоненький шкіряний записник, червоного кольору, який був закритий на тоненьку золотисту блискавку. Він став акуратно його розкривати, вочевидь там були сховані маленькі фото, які він хотів показати Златі. Але раптово група зупинилась, майже всі як один завмерли на місці. Дем’ян гукнув тихенько Дані і той насторожився, очікуючи чогось не доброго, сховав записник назад до карману. Молоді, але густі кущики заворушились, усі завмерли в очікувані, що ж це таке.

Із зелених кущів на стежину в бік “вагашу”, викотились великі по міркам футбольного м’яча, але маленькі по міркам людського ока, темно - коричневі клубочки шерсті. Всі завмерли чи то від страху, чи то від здивування, однозначною була лише тиша, яка раптово настала в літньому лісі де завжди вирує життя.

- Що ж це таке? – запитав хтось із маленького натовпу.

- Боюсь, що щось небезпечне! – поділився своїми здогадками Дем’ян.

Клубочки шерсті розкрились і перед людьми, незграбно намагались триматись на своїх лапках, малі і чарівні ведмежата. Два чарівних ведмежата, трішки вражених від зустрічі із людьми. Здавалось вони трохи перелякались, коли побачили перед собою з два десятка велетенських людей, що спрямували свої великі очі на них.

Якогось дива вони не кричали, а зберігали відносний спокій, вони розуміли хто тут справжній господар, ну принаймні – майбутній господар. Хоча вони ще маленькі, але карпатський ліс належить їм, тай десь поруч, мала бути їхня матуся, тому панікувати вони не стали, а лише граючись, покусували одне одного.

Дані намагався пробратись крізь людей, щоб побачити все на власні очі і оцінити ситуацію.

- Дані, будь обережним! – промовила за його спиною Злата.

- Все добре, не хвилюйся! Головне не панікувати! – промовив він туристам, просуваючись між ними.