Розділ 7

Розділ 7

Смак перемоги група відчувала в повітрі. Він змішався з південно – західним вітром який приніс із собою аромат гірських трав. Група незмінно вірила у свій успіх. Сонце своїм промінням висушувало піт, який струмочком стікав по обличчю сьогоднішніх підкорювачів вершин. Дані як справжній лідер підіймався останній і як справжній чоловік разом з Дем’яном допомагав дівчатам нести їхні речі.

Дорога лягала через самий хребет полонини, вона стелилась двома коліями які утворились від коліс великих позашляховиків і радянських вантажівок. Тому не була такою важкою для сходження як стежини більш вищих вершин, яких в Карпатах дуже багато. Круті схили по обидві сторони хребта трохи лякали столичних туристів. Їм було дивно, як тут могли їздити машини. Наскільки сміливі водії були в цих місцях. Адже одна справа їхати по рівнесенькій асфальтованій міській трасі і зовсім інше, по такому екстремальному бездоріжжю, що простягалось по вершинах полонин.

-“Клива” дуже небезпечна - промовив до них Дані, бачачи їх злегка налякані очі і тремтячі коліна, що починали труситись при першому ж пориві вітру, який увесь час хотів підняти їх і понести над всією цією красою. Коли ж вітрові не вдавалось здійняти людей і понести з собою, він намагався щось у них вкрасти, бодай хустинку, чи якусь маленьку легку річ яка слабко трималась рюкзака, наче на згадку про кожного хто побував у Карпатах.  

- Що таке клива? - запитав Дем'ян.

- Мабуть це ще одно дивакувате невідоме нам слово гуцулів - мовила Карін.

Злата усміхнено обернулась щоб подивилась на Дані, чекаючи його пояснення. Дані трошки призупинився щоб перевести подих, і тоді промовив:

- Клива - це гора яка не має лісу, обо її стрімкий підйом, частіше всього це кам’яниста вершина, на якій полюбляють рости едельвейси. Благородні білі квіти, схожі на "лапку лева".

Одразу ж після його слів у всіх дівчат на обличчі зявились дуже милі гримаси, їхні очі загорілись як новорічні вогні, коли почули про "Едельвейси". Справжні акторки, яким не вистачає нагороди, за акторську майстерність. Їм би зараз позаздрив навіть сам Луї де Фюнес – майстер гримас, подумав про себе Дані.

- Дуже красива квіточка. А її можна знайти простим туристам? – поцікавилась з великим захопленням Олександра.

- Можна, ми якраз рухаємось однією з їхніх домівок. Вони полюбляють рости у важкодоступних місцях Свидовецького гірського масиву, по якому власне ми зараз і рухаємось.

- А можна її знайти, для себе? – спитала Злата, яка схожа була в цей момент на маленьку дівчинку, яка просто хоче квіточку.

- Не думаю, що це хороша ідея.

- Чому? - з легким розчаруванням запитала Злата.

Звісно їй разом з дівчатами перехопило дух від думки, що кожна з них може зірвати собі таку особливу квітку.

- Тому, що вона на грані вимирання! Білотка альпійська така її справжня назва, занесена до червоної книги України. Через людей які не думають про те, що буде з нею, а лише тішаться з бажання володіти її красою. Зірвати її і все, привласнити собі, тим самим знищити її. Краса досить зла штука, через яку можна і загинути.

Дівчатам стало сумно через таку статистику. Вони зрозуміли своє таке саме бажання володіти цією чарівною квіткою, як і бажання тисячі інших людей.

- Вибач! – розуміючи про, що говорить Дані мовила Злата з відчуттям провини.

- Добре, якщо вам стане легше то я прийму ваші вибачення і передам їй.

- Ти знаєш де вони ростуть? - запитав як справжній науковець Дем’ян.

- Так. Ось тут є місце, трохе небезпечне, прямо внизу. - вказуючи по праву сторону своєю сильною рукою Дані.

По праву сторону був небезпечний крутий схил у підніжжя якого виднілось красиве гірське озеро, прозоре як капля роси воно відбивало в собі всю велич синього гірського неба, наповненого почуттям свободи.

- Боже яка краса, - не могла натішитись Злата. Яке все прекрасне, наче якась казка, наче сон який хочеш снити завжди і ніколи не просинатись.

- Подивись ліворуч! - мовив Дані,

Злата одразу ж обернулась на його слова, спрямувавши свій погляд ліворуч. В далечині виднілось ще одне озеро не менш красиве за те, що було зліва, оточене скалистим хребтом – кливою, яка нагадувала ребра величезного давно дрімаючого на тім місці гіганта.

- Вражає! - із захопливістю промовила вона.

Вітер продовжував свої нашестя поривів, які формували напрямок лежачої вівсяниці полонин, як волосся з зачіскою в одну сторону. Маленькі кущики чорниці звичайної , були розкидані обабіч дороги якою вони йшли, тому всі дружньо і періодично смакували цими чудесними капризними ягодами. Кінчики ніжних довгих дівочих пальців у всіх були вимазані то темно синім, то чорним, то фіолетовим кольром в залежності від насиченості соку який був у середині ягід. Демян закінчив наповнювати поліетиленовий кульочок чорницею, всі наче чекаючи лише на нього рушили далі.

В дорозі краще лишній раз не говорити, а правильно зберігати дихання. Щоб не збивати ритм серця яке старається правильно і своєчасно відправляти кров наповнену киснем до всіх органів, що особливо потрібно в момент великого навантаження.

- За годинку мали б справитись. Але враховуючи, що ви вперше в Карпатах, то десь годину півтори, а там побачим… - говорив на повному серйозі Дані як справжній провідник і лідер, з відчуттям, що він несе користь.