Розділ 6

Розділ 6

- Ой, все не можу більше! – зупинилась Каріна.

- Можна трохи перепочити? – попросила Олександра.

- Звичайно, давайте зупинимось! – запропонував Дані.

- Чудова ідея! – підтримав його пропозицію Дем’ян.

- Все в порядку? – Дані підійшов до Каріни.

- Так!

- Дві хвилинки посидь, а потім попий трохи водички!

- То ще далеко до полонини? – запитала Злата.

- Ну не так далеко як здається!

- Сьогодні дістанемось? – запитав Дем’ян сміючись.

- Обов’язково! – заспокоїв Дані.

Група зупинилась для відпочинку в лісі, через який здіймалась крута стежина аж до хребта полонин. Стежина виходила там де починався хребет полонин, які славились своїми гірськими озерами. В повітрі відчувалось справжнє карпатське літо, теплі сонячні промені і легесенький вітерець, що освіжає твоє обличчя.

- Яка вірогідність зустріти ведмедя? – поцікавився Дем’ян.

- Я не скажу у відсотках, але завжди є вірогідність зустріти когось, це ж дика природа.

- Сподіваюсь ми його не зустрінемо!

- Якщо говорити про ведмедя, то це не так страшно. Зазвичай він тікає від шуму і людей, якщо їх багато і вони видають звуки то вірогідність, що вам зустрінеться ведмедик досить мала. А от, якщо це буде ведмедиця, то тоді все може бути небезпечніше. Ведмедиця дуже агресивна в період материнства, коли в не є малі ведмежата, вона просто сходить з розуму від присутності людини.

- Жінки, що поробиш! – пожартувала Олександра.

- Краще не зустрічатись з такими жінками! – посміхнувся Дем’ян.

- Бувають випадки нападу ведмедя?

- Звісно бувають! – Дані не хотів нікого лякати, а лише чесно відповів на питання.

- То що робити коли зустрінешся з ним? - Дем’ян хотів почути інструкцію дій.

- Існує багато версій: кричати, прикинутись мертвим, залізти на дерево.

- Допомагає?

- Взагалі ведмеді не такі агресивні по відношенню до людей тварини, вони їдять ягідки, фрукти, мед і звісно не відмовляються від м’яса. Ніхто не знає, що у хижака в голові, тому буває по-різному.

- Було б цікаво подивитись на цього красеня! – схоже Дем’ян говорив серйозно.

- Це не проблема!

- Ти серйозно? - Дем’ян аж захопився.

- Якщо є з собою бінокль, то можна виловити його в лінзі, десь далеко на схилах гір, це самий безпечний спосіб!

- У нас немає бінокля! – засмутився Дем’ян.

- В мене є з собою монокуляр, і якщо вдасться його виловити, то я обов’язково дам тобі на нього подивитись.

- Тоді домовились, сподіваюсь ти його запримітиш.

- А ти особисто зустрічав ведмедя? – запитала Злата.

- Зустрічав! - абсолютно спокійно відповів Дані

- Через монокуляр? – посміхнулась вона.

- І через нього теж!

Після маленького відпочинку, Каріні стало легше, відпочивши і попивши води, наповнивши свої легені свіжим повітрям, у групи додались сили рухатись далі.

- Ще трошки і ми вийдемо на полонину!

- Слава Богу! – Каріні наче гора з плеч спустилась.

- Далі вже буде легше, пряма дорога вздовж полонин.

- Головне подолати цю круту стежину? – уточнив Дем’ян.

- Все вірно, головне помалу подолати цю стежину.

                                                      ***

Крута стежинка, нарешті вивела їх із лісу на полонину, де ліс намагався захопити її територію, розсіявши у підніжжя маленькі смереки. Між такими маленькими молодими смерічками, частіше всього можна зустріти ведмежат, які розглядають цю частину полонини, як ігровий майданчик. В такому місця теж часто ростуть гриби, якими люблять поласувати ті ж самі ведмеді. Але сьогодні тут було тихо, полонина нагадувала велике пасовище на верхівках гір. Десь з іншої сторони полонини чувся шум дзвіночків, то пастухи випасали свої отари.

- Так красиво! Як взагалі жити посеред такої чудово природи? – Злата намагалась завести розмову з Дані

- Звичайно, як і всім іншим людям! – з абсолютним спокоєм відповів він.

- Звикаєш і не вбачаєш того, що бачимо ми - туристи? – намагалась зрозуміти Злата.

- Не захоплює так сильно як вас, знаючи кожне дерево і кожну стежину, похід не є чимось грандіозним! Але кожного разу – так само приємно як вперше!

- Після великого міста, це щось неземне!

- Це правда, місто не дає тобі відчувати життя! – Дані знав про, що говорить.

- Давно ти тут?

- Три роки!

- В цьому будиночку? – Злата намагалась уточнити.