Розділ 4

Розділ 4

Варіантів заблукати в групи не було, всі підказки незнайомця були правильними і точними. Приблизно за чотириста метрів був той самий поворот за каменями. Доволі непримітна дорога, трохи заросла ожиною, саме за каменями про які він казав. Великі валуни виступали із землі наче гриби, а за ними в підніжжі гір ховались ще більші кам ‘яні породи. Скоріш за все, це була невелика скала, яка б чудово підійшла для тренувань скелелазів початківців. В лісі вже потроху розсіювався морок, наповнений прохолодним  повітрям, яке гамувало спрагу.   

Смерековий ліс виглядав по–справжньому велично. Стрункі і високі смереки можуть закрутити голову, якщо дивитись на них, як на звичайне дерево. Вони господарі тутешніх лісів і вартові таємниць, тому необхідно з повагою відноситись до цього творіння. Їхні конусоподібні вічнозелені крони створювали атмосферу казковості. Група відчувала себе наче в казці забувши, що це реальність яка знаходиться всього кількасот кілометрів від столиці.

Здається це місце не знало, що таке шум, потік гомінливих людей і наявність проблем. Стояла тиша яка може налякати, але яка не несе в собі небезпеки, а тільки умиротворення душі. Старі гілки здається лежали тут цілу вічність, під якими вирощували запашні гриби, запах яких відчувався в повітрі. Все було покрито мохом, цим екологічно чистим килимком в який хочеться прилягти і сховатись від усього на світі.

Дорога вела вверх, на ній виднілись сліди від коліс квадроцикла. Сонце просвічувалось через конусоподібні крони смерек роблячи атмосферу в лісі ще більш захоплюючою. Проміння сонця освітлювало лише верхню половину лісу. Внизу було біль тоскніше, сонце спішило на відпочинок, а його проміння все ніяк не могло розлучитись зі стрункими красунями лісу, хапаючись за їх останні гілочки.

Нарешті там вгорі показалось світло, що відбивалось від густої лісової галявини. Все це було схоже на світлий вихід з тунелю, що правда живого тунелю. Злата міцно тримала ключі, що вручив їй незнайомець. Хоч він і назвав своє імя він все одно залишався незнайомцем що правда добрий і не просто випадковим чоловіком. Вона розуміла, що все це не просто так, але ще не могла нічого збагнути. Просто в своїй голові подумки вона дякувала Богові, що все сталось як найкраще для всіх хоч і одна людина зазнала травми.

Лісовий тунель закінчився, і перед ними постала знову картина з якоїсь лісової казки. Хіба тут насправді живе людина, подумав про себе кожен із присутніх.       

Розкішна галявина була розміром з футбольне поле, навкруги якої росли дерева. Вся вона була оточена вічнозеленим лісом, все виглядало наче це й не галявина зовсім, а маленький розкішний острівець серед безкрайого лісового моря. Посередині стояв будиночок А подібної форми, точно такий як на красивих знімках про відпочинок і усамітнення, серед далекої дикої природи.

— Ти був правий! — промовила Каріна.

— Схоже це все таки лісник! — проговорив Дем'ян.

— Такого ми і уявити не могли!

Підійшовши ближче до будиночку, перед ними відкрився дивовижний вид. Трохи правіше відкривався вид на полонини, за якими от-от сховається сонце.

— Це щось неймовірне! — промовила захоплена Злата.

— Людина знала де обрати місце для життя! — відчувалась нотка заздрості у словах Олександри.

— Думаєш він живе тут постійно? Тут же немає ні електрики ні нормального зв’язку! — почала Каріна.

— Це не саме важливе, що потрібно для життя! — Дем'ян присів на масивну лавочку з великого бруса, що була біля дому.

— Треба бути взагалі відлюдником, щоб жити тут! — гарне обличчя Каріни іронічно зкривилось.

В цьому і насолода Карін! Тобі так здається тому, що ти з міста! — заступилась за незнайомця Олександра. Я б не проти такого будиночку, і такого місця для життя, лише поглянь на це все.

— Мені трохи ніяково! — озвалась скромно Злата.

— Облиш! Якщо людина нам довірила значить ми можемо увійти! — заспокоїв свою сестру Дем'ян.

— Як би не травма Васі, навряд чи він би навіть зупинився біля нас! — скаржилась Каріна.

— Зупинився б! — захищала Дані Злата.

— Ой, що закохалась? Бачила його, жодних манер, ні тобі привіт, ні тобі бувай, нічого не пояснив як слід. Навіть шолом не стягнув! А його куртка? Справжній дикун! Мабуть тут всі такі! — схоже Каріна розійшлась.

— Каріна! Заспокойся слава Богу, що послав нам його! Схоже на тебе погано впливає відсутність зв’язку!

— Ти ж на відпочинку! Забула? — заспокоювала її Олександра.

— Отож Карін! Не треба отак одразу кидатись на людину, як би він був таким жахливим як ти його описала то він би не зупинився і не допомагав би нам! — Злата образилась за такі вискоко Каріни які абсолютно не були доречними.

— Давайте краще освоюватись, щоб відпочити від непростого дня! — Дем’ян як завжди, лишив останнє слово за собою.

Подвійні двері служили воротами в казкову атмосферу будиночка. Невеликий ганок служив сховищем для дров, які були акуратно складені перед вхідними дверима. Маленькі віконечка, пропускали природнє світло всередину. Всередині все було оброблене деревом, саморобні стільці і стіл, полиці і різні інші необхідні для життя речі. На другий поверх вели сходи, що стояли по праву сторону від входу, там було ліжко, вочевидь місце лише для сну і відпочинку. Посередині будиночку стояла кам’яна піч, димохід якої здіймався високо вверх, нагріваючи спальню, що знаходилась під самісіньким дахом. Вкінці були маленькі душ та кухня. Справжній лісовий будиночок, в якому було все необхідне для життя. Видно, що власник сам приклав до всього свою руку.