Розділ 6. Столиця

Після довгої подорожі, майже через цілий день, ми нарешті прибули до столиці. Спати сидячи, та ще й у кайданах, було вкрай незручно, але за якихось десять годин я вже звик. Я навіть примудрився задрімати на плечі одного з охоронців, який мене віз.

Прокинувся я від того, що в карету щось почало гупати. Розплющивши очі, я визирнув у маленьке віконце й побачив натовп людей на вулиці. Вони кричали, щось кидали в карету, вигукували:
— Зрадник!

Я розумів, що виходити небезпечно. Жителі столиці, певно, розірвали б мене на шматки. Але були й такі, що кидали в карету квіти.
«Оце так», — подумав я.

У принципі, непогана вийшла екскурсія столицею, хоча через маленьке віконце я бачив небагато — здебільшого розлючені обличчя й погляди, які ніби казали: «Тільки вийди з тієї карети — ми тебе з’їмо».
Коли ми прибули до головної в’язниці, мене вивели з карети. Усі охоронці вихопили мечі й приставили їх мені до шиї. Так мене й передали столичній варті.
Було таке відчуття, ніби я сам диявол. Невже вони думають, що я можу вирвати кайдани й перебити їх усіх?

Але сила чуток — велика сила. Головне не те, ким ти є, а те, ким тебе вважають інші. А інші тут вважали мене найнебезпечнішим злочинцем у всьому королівстві.
Передавши мене іншим вартовим, мені зав’язали очі, накинули ще якусь пов’язку на голову — здається, мішків із п’ять. Ніби боялися, що я бачу в темряві або маю демонські очі, які можуть усе пропалити.

Мене майже повністю замотали в щось, перевернули й понесли. Я не розумів, що відбувається. Лише відчував, як ми спускаємося сходами все нижче й нижче. Потім — глухий удар, і мене кинули на якусь койку.
З мене все зняли, знову приставили меч до горла, щоб я відійшов від дверей, і зачинили їх.
Через кілька годин з’явився чоловік, який представився слідчим.
— Слідчий Дубасик, — сказав він.
Він почав допит просто в моїй маленькій камері. Принесли свічки. З ним був ще один чоловік — як з’ясувалося, писар, який занотовував усе, про що ми говорили зі слідчим Дубасиком.

— Мене звати Ракліт Дубасик. Я слідчий столиці Зелідора. Усі гучні справи проходять через мене. І, якщо чесно,з авдяки Вам моє життя знову набуло сенсу. Розумієте, за останні двадцять років моєї служби не було жодної гучної справи. А тут раптом у якомусь зачуханому містечку нашого королівства з’являється суперзлочинець: терорист, революціонер, зрадник, убивця, ґвалтівник. Людина, яка перед повним генделиком обіцяє вбити короля, розрубати його тіло, повісити, втопити… Боже. Ми всім нашим великим органом, куди входять і стражники міста, і інші слідчі, і особиста королівська варта, — коли читали ці доповіді, які нам учора швидко доставили, — були просто шоковані. Від тих свідчень людей із того генделика мені холонула кров у жилах. Я й подумати не міг, що якийсь юнак має стільки сміливості говорити про такі речі.  Але мушу віддати Вам належне: не минуло й кількох днів, як ви стали зіркою королівства. Легендою. За два дні по всій країні розлетілася звістка, що якийсь хлопець кинув виклик королю, хоче його вбити, замінити, ще й королеву зґвалтувати. Не знаю, до чого тут королева, але про неї ви висловлювалися дуже пристрасно в залі.  Про Вас уже складають легенди. У кожному місті — нова версія. Наші воїни й стражники приносять усе нові й нові чутки. Таке відчуття, що ви — права рука диявола. Хоча я чудово розумію: це лише чутки, а їхня сила — в різноманітності. Але завдяки Вам у королівстві з’явилася нова гучна справа. Я буду її вести. Хоча, по суті, тут нема чого вести — Вас і так страчать: або повісять, або четвертують, або ще щось вигадають. Але сам факт, що це сталося під час моєї служби… Я розповідатиму про Вас своїм дітям і внукам.
Він усміхнувся криво.
— Не думаю, що в найближчі сто років знайдеться ще один такий сміливець, який говоритиме про революцію й убивство короля.

Я слухав слідчого Дубасика й розумів: якщо мене стратять швидко — це буде щастя. Я лише сподівався, що мені не відріжуть пальці, не виколють очі, не розтягнуть кіньми. Що все станеться швидко. Без катувань. Без тортур.
Я мовчав. За весь допит не промовив жодного слова.
Наприкінці, коли цей допит був, так би мовити, «в одні ворота», бо говорив лише слідчий Дубасик, він раптом сказав:
— О Боже… Я вражений твоєю стійкістю. За майже годину допиту ти не сказав ані слова. Нічого собі. Хто ти такий? Або що ти таке? Тобі не страшно? Навіть слова не промовиш? Дивно. Я таких ще не зустрічав. Але сподіваюся, що ти горітимеш у пеклі, зраднику.
Після цього він підвівся й вийшов.

Писар ще щось занотовував. Він дивився на мене, писав, знову дивився. Здавалося, вони навіть малювали мій портрет — можливо, для архіву чи для історії.
Через кілька хвилин писар теж вийшов. Але він рухався вздовж стіни, ніби боявся наблизитися до мене.
Дивна, водночас смішна й трагічна ситуація складалася для мене.