Розділ 5. Що я накоїв?

Наступного дня я прокинувся від того, що в мене боліло все тіло. Відкривши очі, я не міг зрозуміти, де перебуваю. Сіре місце. Тісна кімнатка з якимись дверима.
Що відбувається? Мене що, закинули в підвал цього генделика? А де дідусь Попік?

Я взагалі нічого не розумів.

Якийсь жах коївся  навколо мене.
Я спробував відчинити двері — замкнені.

 Почав їх вибивати, але марно. Після кількох хвилин наполегливих старань, що не принесли жодного успіху, раптом двері різко відчинилися.

Увійшов воїн. Він вихопив меч і приставив його до мене, змусивши відступити на два кроки. Я підняв руки, не розуміючи, що відбувається.
— Ти чого гупаєш у двері, собака-зрадник?
— Перепрошую, пане, але це Ви кому?
— Тобі, собака-зраднику.
— Собака чи зрадник?
Це запитання на мить поставило воїна в глухий кут.
— Собака-зрадник. І те, і інше.
— Тобто зрадник? Пане, я не розумію, про що Ви.
— Про що я? Я про державну зраду. Ти вчора в генделику, перед повною залою людей — а їх там було більше сотні, — заявляв про революцію в нашому королівстві, про те, що треба вбити нашого всіма улюбленого короля, що настав час припинити тиранію в королівстві Зенендор. І якщо ні в кого не вистачить духу, то це зробиш ти.
Він перевів подих і продовжив:
— Інші свідки стверджують, що ти взагалі сказав, що сам підеш і вб’єш короля, а потім забереш його королеву й зробиш із нею таке… Боже, мені аж страшно це вимовляти. Хай Бог мене простить, але я не хочу повторювати твоїх слів. Щось дуже страшне.
— Пане, це Ви про кого говорите?
— Про тебе, зраднику.
— Про мене? Ви… це якийсь жарт?
— Ніякого жарту.
— А де дідусь?
— Який ще дідусь?
— Той, що був зі мною. Попік.
— Не знаю, хлопче. Коли ми тебе забирали з генделика, ти був сам.
— Як сам? Зі мною був дідусь Попік. Ми приїхали сюди продати…
Я раптом замовк.
— Продати що?
— Та нічого.
Він притиснув меч до мого горла.
— Що продати? Що ти намагався продати в нашому місті?
— Та нічого особливого… сіль і травичку.
— Сіль і травичку?
— Так, усього лиш сіль і травичку.
— Так це ви, іроди, торгуєте в нашому місті міхозіллям, від якого все місто шаленіє цілими днями? Ми вже два роки шукаємо тих, хто постачає цю гидоту в наше прекрасне місто. Виявляється, це ти, собако, дурманив людей, а ще й на короля замахнувся?
— Та я нікого не хотів убивати, я всього лише…
— Всього лише що? А це вже має значення?
— Та вже нічого не має значення…
— Усе місто стоїть на вухах. Усі знають історію про тебе й про те, що ти збирався зробити. Не тільки місто — вже весь край знає. Звістка дійшла до самого короля, до королівського двору.
Воїн глянув на мене холодно.
— Тебе після обіду відвезуть до столиці.
— Для чого?
— Зрада, а також посягання на королівський трон караються смертною карою.

— Це якийсь сон. Я в це не можу повірити, пане. Випустіть мене, будь ласка.
— Стій на місці, злочинцю, терористе, рецидивісте і собака-зраднику. Стій тут. Я зараз піду до начальника варти, і він з тобою поговорить, яка дальша твоя буде доля. Але знай: поки тебе не відвезли в столицю, ніде так добре, як у нашій тюрмі, тобі не буде. Ми тебе навіть нагодуємо. Дамо якусь пахльопку перед смертю.
— А якесь святкове меню на честь цього я можу замовити?
— Тут що тобі, генделик? Ресторан? Чи їдальня якась? Якщо тобі не подобається наша пахльопка, можеш з’їсти крису, яка там бігає позаду тебе. На цьому все. Стій тут і не гупай у двері. А то цей меч погупає тобі по голові.
Після цього вартовий зачинив двері.
Я почекав ще десь годину. Двері відчинилися, і мені просто кинули якусь баланду в тарілці. Навіть ложки не дали. Я не став це їсти. Такого навіть свині не їдять. Я ж не свиня. Усього лише якийсь зрадник.
Через деякий час до мене прийшов начальник варти. Коли двері відчинилися, я побачив перед собою майже двометрового чоловіка, який важив, напевно, кілограмів сто п’ятдесят. Він ледве вміщався у дверний проріз. Зайшовши, він наказав мені вийти.

Я вийшов, мене закували в кайдани й повели. Ми залишили цю в’язницю, що була в підвалі, й перейшли до сусіднього будинку, де зі мною проводили допит.
Він зачитав мені майже двадцять різних історій від різних людей. І в кожного свідка, який був у тому генделику, історія відрізнялася.

То я намагався скинути короля, то вбити його, то вбити й зґвалтувати королеву, то вбити їх обох і викинути в море, то повісити. Історій було багато, і всі вони лягли на мене.
В одну мить із мене зробили монстра.
Дідусь Попік, який мав свідчити за мене, зник. Він просто канув у нікуди. Але я його не винуватив.

Єдине, що сказав начальник варти, — дав мені пораду. Сказав, що мої батьки не винні в тому, що виховали такого негідника. Але є жорстокі закони: батьків і всю родину зрадника також страчують.
Він порадив мені сказати, що я сирота, і назвати зовсім інше місце народження, щоб моїх батьків ніхто не шукав.
І тоді я зрозумів, що все серйозно. Що, напевно, мені гаплик. Хоча б врятую батьків.
Та були й свої «плюси»: зате побуваю в столиці, можливо, навіть побачу самого короля й королеву.

Почекавши ще кілька годин, мене посадили в карету. Разом зі мною їхало п’ятеро охоронців. На мене начепили кайдани всюди — на шию, на руки, на ноги, навіть на живіт. Таке враження, ніби вони везли якогось маніяка, а не пастуха овець.
Що, звісно, додавало мені солідності в той момент.
Коли карета проїжджала через села, варта, що супроводжувала її верхи на конях, вигукувала:
— Їде зрадник! Їде зрадник!
Люди виходили з домівок, ставали обабіч дороги й махали мені руками. Чи то від радості, чи то прощалися — я не знаю.
З того моменту кольорова картина в моїй голові стала чорно-білою.
Тішило лише одне: хоч раз у житті я побував у великому місті й ще побуваю в столиці. Це краще, ніж пасти овець ще тридцять років і померти від вовка, морозу, грипу, чуми чи ще чогось.
Проживу коротке, але яскраве життя.