Розділ 4. Шалений Вечір

Дідусь Попік не збрехав. Справді, за дві години весь товар із його візка розійшовся — наче й не було. Ні травинки, ні дрібки солі не залишилося.
Я стояв і дивувався: невже люди настільки зголодніли за якоюсь травичкою та звичайною сіллю? Хоча, зрештою, у кожного свої потреби.
День минав швидко й гарячково. Дідусь Попік вторгував чималу суму. Золоті монети вже не вміщалися в його кишенях. Він пхав їх мені за пазуху, у кишені, і ми розсовували гроші куди тільки могли, озираючись на всі боки. Страх перед грабіжниками сидів у нас у головах, мов настирливий ґедзь.
На знак вдячності за допомогу — хоч, по правді, це він сам запросив мене до міста на мій день народження, який став найкращим з усіх, що я пам’ятаю, — дідусь Попік запропонував:
— Увечері підемо до місцевої корчми. Вип’ємо чогось доброго.

Я не відмовився. Хоч тепер розумію: тоді ще можна було розвернутися й утекти з міста, щойно випала б нагода.
Коли ми зайшли до корчми, я завмер. Усередині було повно розкішних дам віком від двадцяти до сорока років. Глибокі декольте, стрункі постаті, яскраві сукні. Вони сиділи на колінах бородатих чоловіків, що розмахували золотими монетами, ніби кидали їх у повітря просто задля втіхи.
Гроші в тій корчмі лилися рікою, немов теплий дощ.
Мені здалося, що, переступивши поріг, я опинився в іншому світі — блискучому, галасливому й небезпечно спокусливому.

— Ну як тобі, Лупіо, подобається?
— Так, звісно, подобається.

—Це чудове місце, щоб насолодитися миттю. У нашому селі такого не побачиш. Хто знає, коли ти ще сюди виберешся. А може, й ніколи. Хіба що на свій ювілей… років через двадцять п’ять.
— Ой, не хотілося б так довго чекати.
— Ну, май на увазі. То що ти будеш пити, Лупіо?

— Тут є сік?

—Це ж не дитяча корчма. Тут подають дорослі напої, а ти вже цілком дорослий. У твоєму віці за королівство воюють, а дехто вже й дітей має. Тобі теж час входити у світ дорослих чоловіків. Почни хоча б із вина.
— Вино? Те саме, яке пив Ісус?
— Те саме. Легке, приємне, тобі сподобається. Його навіть сам Папа Римський уживає, кажуть, по двадцять разів на день. Тож не хвилюйся.
— Але, дідусю Попіку, якщо не помиляюся, через вино Ісус і помер?
— Ой, Лупіо, які ж ти книжки читаєш? Ісус не від вина помер. Його зрадили. Конкурент, так би мовити. Іуда… чи Іскаріот… хтось із них. Підставив його, а потім Ісуса повісили на дереві й прокололи списом. Така історія.
— А в Біблії пише інакше.
— Ти, Лупіо, Біблію читаєш надто буквально. Мені про це сам Папа Римський розповідав.
— Той самий Папа Римський? Ви були у Ватикані?
— Ні. Він сам сюди заїжджав, тиждень тому.
— Папа Римський?
— Ну, він так представився. А хіба людина стане називати себе Папою Римським просто так? Це ж святотатство. Якби я назвався Папою, сам Ісус із небес зійшов би й мене покарав. З таким не жартують.
— Мені здається, Вас обдурили, дідусю Попіку.
— Лупіо, настав час вірити в добре.
Після цього дідусь Попік підійшов до барної стійки й замовив у наливайці п’ять келихів вина.
Після першого ковтка мене наче підхопила невидима хвиля. Здавалося, я переродився. Світ засяяв новими барвами.
Дивно, але на дідуся Попіка перший келих не справив жодного враження. А я розправив плечі, ніби виростилися крила. Мені здавалося, що я світюся зсередини.
Після другого келиха я вже «літав» десь високо над хмарами, майже біля самого Бога. Усі мої проблеми зникли, стали дрібними, як піщинки.
«Чому я не п’ю по два келихи щодня?» — подумав я. — «Скільки клопотів це б зняло».
Світ розчинився в сірому тумані. Я перестав розуміти, що відбувається в корчмі. Здавалося, усе навколо завмерло, а живим залишився лише я.
Я хотів почухати ніс. У кишені ще лежали залишки тієї солі — я пересипав її в маленький пакунок, але той випадково порвався. Сіль розсипалася, пальці натерлися об кристали. І я, сам не тямлячи як, підніс їх до носа.
Після цього мене ніби викинуло за межі світу. Я відчув себе імператором усього сущого. Та дивна сіль прорвала мою уяву, розколола голову на тисячу блискавок.
Далі — провал. Я не пам’ятаю, що говорив і що робив. Наче сам диявол схопив мене за горло й наповнював силою. З кожною секундою я відчував себе могутнішим.
Моє тіло здригалося. Я впав із дерев’яного стільця й почав хитатися по підлозі, мов листок на вітрі.
Але мені здавалося, що я лечу.