Розділ 3. Жуджичани

Сьогодні настав мій день народження. Або сьогодні. А може, це було вчора. А може — завтра. Точної дати я не знаю — моя мати забула. Хоча не всі жінки забувають той день, коли народжують, адже це боляче. Але десь у цих числах у мене день народження. Або вже минув, або саме сьогодні, або ще попереду. Та це не має значення.
Я стаю на рік старшим. Для мене цей день нічого не означає. Це такий самий день, як і тиждень тому. Звичайний вівторок серед усіх вівторків мого життя. Окрім одного — події, яка змінила цей вівторок назавжди.

Я саме збирався на роботу — пасти своїх овець, — як до нашого будинку примчав дідусь Попік. Він біг так швидко, що аж захекався. Коли увійшов до хати, не міг перевести подих.

І лише трохи оговтавшись, запитав, чи можна зайти.
Дідусь Попік завжди мав бездоганні манери. Пам’ятаю це ще з дитинства.
— Привіт, Лупію-старший!
— Привіт, Попік. Що сталося?
— Якщо не помиляюся, у нього сьогодні день народження.
— Якщо чесно, не пам’ятаю. Десь у цих числах має бути.
— От і подумав зробити йому подарунок.
— Який ще подарунок?
— Я сьогодні після обіду їду в Жуджичани. Хотів би взяти з собою Лупія-молодшого.
— Вибач, Попік але він ніколи не був у місті. Та ще й у такому великому. Я боюся його відпускати. Там багато спокус, багато гулящих дівчат, алкоголю й усього іншого. Молодший Лупіо ще й краплі алкоголю до рота не брав.
— Та не хвилюйся все буде чудово, я обов'язково прослідкую за твоїм малим.

— Добре тоді, Попік, можеш забирати малого.
— А коли ви повернетеся з міста?
— Якщо добре вторгую те, що везу, свій товар, то, можливо, завтра зранку… або в обід.
— Ого, та його не буде майже цілий день.
— Не хвилюйся, Лупіо-старший. Твій малий уже не десятирічний. Йому пора побачити доросле життя, яке вирує в королівстві, і побути трохи за межами нашого чарівного села.
— Добре, вмовив ти мене. Гей, Лупіо-молодший, ти чув, що тобі сказав дядько Поппі?

Через годину я вже сидів у возі, і ми з дідусем Попіком виїжджали з нашого села — того самого, в якому я прожив усе життя й жодного разу не бував за його межами.

Віз був завантажений товаром. Чим саме торгував дідусь Попік, я ніколи не цікавився — це його особиста справа.

Я просто милувався красою навколишнього світу, природою, якої раніше не бачив. Усе здавалося іншим — ширшим, живішим, справжнішим.

Моє захоплення перервав голос Попіка.

— Гей, Лупіо, Ти хочеш знати, чому ми їдемо туди? Для чого?

— Ви маєте на увазі Жуджичани?

— Саме так.

— Ну… Ви чимось торгуєте?

— Чим саме — Тебе це навіть не цікавить, Лупіо?

— Це ж особисте. Ви ж не питаєте в мене, скільки овець я пасу чи що їм до вподоби.

— Так, але є правила і техніка безпеки. На в’їзді до міста стоятиме митний патруль. Вони завжди питають, що везеш, куди й з якою метою. Ми з тобою,  веземо сіль і чай.

— Сіль і чай? Дідусю Попіку, це якось дивно. Ці товари навіть поруч не стоять.

— Саме тому. Ніхто не повинен знати, що ми веземо насправді.

Я напружився.

— А що ж ми веземо?

Дідусь усміхнувся краєчком губ.

— Те, за що нас можуть посадити до в’язниці. Але не переймайся. Я вже тисячу разів їздив до міста — і жодного разу мене не спіймали.

— Тобто… жодного разу не спіймали? І ми справді веземо щось заборонене?

Віз тихо скрипів, колеса повільно перекочувалися кам’янистою дорогою, а світ навколо раптом перестав здаватися таким безпечним.

— Бо якщо Тебе це заспокоїть, Лупіо, то веземо ми справді сіль і чай… і травичку. Але це не звичайна сіль і не звичайна травичка.

— Тобто?

— Це така сіль і така травичка, від яких люди дуріють. Їм, як то кажуть, зриває дах. Вони починають робити дуже дивні речі.

— А звідки Ви це берете?

— Мені привозять це двоє постачальників із сусіднього села — Марлі й Снуп.

— Марлі й Снуп? Якісь дивні імена для нашого королівства.

— Кажуть, вони прибули здалеку, з-за морів, і тут залишилися жити.

— Марлі й Снуп?..

— Так. Двоє, так би мовити, чарівників. У себе вдома щось варять, щось вигадують, експериментують. Чи то алхіміки вони, чи чаклуни, чи знахарі — не знаю. Але суть у тому, що вони дають мені дуже міцну травичку і особливу сіль. І цього досить.

Дідусь злегка підморгнув.

— Щойно я заїжджаю до міста, минає година — і мій віз уже порожній.

Він раптом посерйознішав.

— Але Ти, Лупіо, ні в якому разі не пробуй цю травичку й сіль. Ні за яких обставин. Я маю повернути Тебе додому цілим і неушкодженим, як пообіцяв Твоєму батькові.

— Не переймайтеся. Мені це не цікаво. Якась травичка, якась сіль… Є речі, що приносять значно більше задоволення. Наприклад, музика.

Дідусь усміхнувся.

— Але Ти ж ніколи не чув, як грають на справжніх музичних інструментах.

— Сподіваюся, сьогодні це зміниться.

— Тоді сходимо до місцевої корчми й вип’ємо чогось міцного.

— А Ви не скажете батькові?

— Звісно, ні. Заспокойся.

Віз скрипів далі, і дорога до Жуджичан здавалася дедалі коротшою, а світ — усе менш простим і передбачуваним.

Через чотири години подорожі ми вже під’їжджали до міста. До воріт залишалося якихось триста метрів, і переді мною відкрилася картина, яку я не забуду ніколи.

Місто стояло на пагорбі. Його стіни були дерев’яні, а над ними майоріли прапори нашого королівства. Про такі міста я чув лише в казках, які розповідав батько. Можливо, навіть він сам ніколи тут не був.

Ми проїхали, так би мовити, митний контроль, але без пригод не обійшлося. Я бачив, як дідусь Поппі щось передав одному з воїнів. Щось дзенькнуло — мабуть, монети. Потім він непомітно дістав із воза трохи травички й жменю солі та простягнув їх тому ж воїнові.

Воїн засяяв від радості, ніби опинився на сьомому небі.

Мені стало цікаво, що ж це за товар такий чарівний має дідусь Попік, якщо його всі так прагнуть.