Розділ 2. Лупіо

Сьогодні погана погода. Але на роботу потрібно виходити майже щодня.
Моя робота доволі примітивна і, на жаль, визначена ще сто років тому.

Мій прадід був пастухом — він пас овець.

Мій дід був пастухом. Мій батько був пастухом. І я — пастух. І мої діти, якщо вони в мене колись будуть, теж стануть пастухами.

Сто років тому король Петар Правзевдур Перший ухвалив доволі провокативне і, як на мене, дивне рішення. Було видано указ: кожна людина має продовжувати професію свого батька. Коваль виховує коваля. Лікар — лікаря. Пастух — пастуха. Дітям заборонено обирати інший шлях, іншу справу, іншу мрію.
Тож моя доля була вирішена ще до мого народження.

Чи подобається мені пасти овець? Якщо чесно — ні. Але в цьому є один плюс: багато часу для роздумів. Я майже завжди на самоті. У мене є друзі — серед стада. Іноді я з ними розмовляю, веду з ними інтелектуальні бесіди.

Часом мені навіть здається, що вони відповідають.
Що стосується людей… У мене теж є друзі. Вони є. Мені хочеться в це вірити.
Живу я з батьками. Ми не сказали б, що живемо добре. Але й не зовсім погано. Десь посередині — у затишній прірві звичайності.

Чи мріяв я бути кимось іншим? Звісно. Я мріяв навчатися. Побувати в інших районах нашого королівства.

Побачити інші держави. Ватикан. Константинополь. Найкрасивіші міста континенту. Я не маю можливості вчитися, але вмію читати й писати. У нашому селі живе розумна людина — його звуть Дідусь Попік. Він дає мені книги, які я читаю з жадібністю. А ще він розповідає про історію Європи, про великі міста й величну архітектуру.

Я дуже люблю архітектуру. Хоча ніколи її не бачив.
Я бачив лише старі сараї, хліви та звичайні сільські хати.
Я навіть жодного разу за свої роки, не був у нашому районному центрі — в Жуджичани.

У порівнянні зі столицею королівства  це невелике місто. Але для мене це — справжній мегаполіс. У нашому селі живе двісті людей. Кажуть, у Жуджичани — майже десять тисяч.