Розділ 7. Дракон і Мисливець на драконів

  Уже через тиждень після відходу з Хоельбрака Еріда нарешті дісталася до найпівнічніших земель норнів — Фростгордж-Саунду.
  Усе так само тримаючись диких земель, вона брела через гірські схили й крижані долини, де сніг був уже не тим м'яким, пухнастим покривалом, що вкриває дахи Хоельбрака в тихі зимові ночі, а колючим, мов бите скло, гострим, наче тисячі лез, що впивалися в обличчя з кожним поривом вітру. Вітер дув із такою силою, що доводилося нахилятися майже до самої землі, долаючи шлях крок за кроком, практично поповзом.
  Еріда щільніше закуталася в плащ, туго затягнула капюшон — так, що назовні залишилася лише вузька щілина, в якій хижо поблискували зіниці. І йшла, не зупиняючись і не сповільнюючи кроку. Вона не знала, де саме у Фростгордж-Саунді лютував дракон, але, судячи з розповіді тих п'яниць із таверни, тварюку бачили в північних районах регіону. Отже, шлях вона тримала правильний.
  Однак щось було не так.
Спочатку вона подумала, що їй здалося. Мало що: вітер грається зі звуками, завиваючи поміж гострих скелястих гребенів, або сніг так сліпить очі, що породжує примарні тіні, яких насправді не існує. Але через кілька днів шляху регіоном її сумніви розвіялися остаточно.
Усю округу — від замерзлих озер до крижаних піків — заповнили військові.
  Трактами, не ховаючись, шумно гуркочучи спорядженням, ішли групи по п'ятдесят осіб, озброєні до зубів. І всі вони рухалися в тому самому напрямку, що й Еріда. Чарри з величезними гарматами на плечах — їхні рогаті силуети маячили на обрії, важко крокуючи назустріч бурі. Норни у ведмежих шкурах — величезні, широкоплечі, наче самі скелі ожили й тепер поволі ступали засніженим трактом, залишаючи за собою глибокі сліди. Люди в легких обладунках — швидкі, мобільні, з мечами й луками. Асури з механічними големами, які крокували поруч із ними, поблискуючи рубіновими очима. Навіть сильварі — рідкісні гості на півночі, чиє світне листя горіло в сутінках холодним сяйвом, а шкіра відливала інеєм, — вони, як і решта, йшли у строю, мовчазні й зосереджені, наче сама природа вирішила взяти участь у цьому військовому поході.
— Що за чортівня? — прошепотіла Еріда одними губами, ховаючись за валуном і тихенько спостерігаючи здалеку.
  Вона вирішила не ризикувати — полювати на величезну тварюку, коли навколо нишпорили сотні озброєних солдатів, було чистим безумством. Натомість вона розчинилася в тінях і безшумною тінню рушила слідом за військом.
   Два дні вона йшла за ними, не відстаючи, ковзала вздовж колони, мов привид, ховаючись у складках місцевості й зливаючись із нічною темрявою, поки ланцюжок військових не привів її до величезного табору в Долині Старійшин, заповненого військами Пакту.
   Пакт — це військовий союз трьох орденів: учених із Пріорату Дурманда, шпигунів з Ордену Шепотів і воїнів із Дозору, які об’єдналися під єдиним прапором, викувавши з розрізнених сил величезну армію, щоб протистояти небезпекам, які тисячоліттями терзали Тірію.
  Табір розкинувся в широкій, захищеній від вітрів розколині між скелями. Він був розбитий на безліч окремих стоянок: намети, нашвидкуруч збиті бараки, польові кузні й артилерійські позиції тіснилися одна до одної, утворюючи лабіринт із важких полотнищ, дерева й сталі.
  Повсюди, на жердинах і дахах, майоріли прапори з різними емблемами — палаюче око Дозору, ключ Пріорату, золотий вузол Ордену Шепотів — і над усім цим, як нагадування про єдину мету, полотнища самого Пакту. Прапори плескалися на вітрі, мов крила поранених птахів. У повітрі пахло димом, сталлю й машинним мастилом.
  Еріда безшумно підкралася до однієї зі стоянок Дозору — тієї, що була розбита в розколині між скелями, де вітер трохи затихав і можна було підібратися ближче.  Емблема Дозору — око, охоплене язиками полум’я, — дивилася з прапорів так, наче сама стежила за кожним, хто наближався до табору: «Ти — під наглядом. І жодне чудовисько не сховається від нас».
  Сидячи в укритті, вона дочекалася ночі. Коли втомлені солдати поснули або грали в кості при тьмяному світлі масляних ламп, Еріда безшумно ковзнула всередину табору. Як тінь, вона минула пости, прослизала між наметами, втискаючись у землю за найменшого шереху. Голоси з табору долинали уривками — спотворені вітром і гулом військового табору, вони губилися в загальному гудінні. Але Еріда звикла вичленяти головне з шуму.
— …Завтра на світанку виступаємо, — почувся тихий, писклявий, трохи тремтливий голос. — За даними розвідки, дракон засів у льодовику на північ від крижаних вершин Піка Драконячої Гриви. Кажуть, там ціла система печер — справжній лабіринт, де нашим військам ніяк не пройти… Доведеться виманювати тварюку назовні.
— Артилерію підтягнуть до полудня! — у відповідь проричав наступний голос. — Наших гармат вистачить! Пару залпів по горах — і він вилізе, як миленький. Роздери його Туман!
— «Сніжне Серце», — почувся третій голос, що шелестів, мов сухе листя. Спокійний, безпристрасний, майже безжиттєвий. — Кажуть, він пов'язаний із самим Йормагом. Його Кіготь. Посланий, щоб нагадати нам про міць Стародавнього Дракона. Бій буде складним. Броню цієї тварюки так просто не пробити. Сподіваюся, зарядів нам вистачить.
  Еріда завмерла за три кроки від полога одного з наметів, що був більшим за інші — вищим, ширшим, з укріпленими розтяжками, вбитими в промерзлу землю. Крізь щілину в тканині — пропалену чи то необережною іскрою, чи то кислотним заклинанням — пробивалося тьмяне світло масляної лампи. Розбійниця приникла до щілини, звузивши зіниці до двох палаючих жовтих точок. Її погляд ковзнув по мізерній обстановці командирського намету — складаних стільцях, карті, розкладеній на столі, масляній лампі, що відкидала танцюючі тіні на важкі полотняні стіни.
  А за похідним столом із неструганих дощок сиділи троє.
Першим був чарр. Кремезний навіть за мірками своєї раси, з плечима, шириною яким позаздрив би й інший норн. Усю його морду перетинав старий шрам — від правого вуха до лівої частини підборіддя, просто через очницю. Ліве око приховувала чорна пов'язка, а праве палало дикою, невгамовною люттю, яку дарують лише роки війни та звичка дивитися смерті в обличчя.
  Другою була стара асура зі шкірою сіро-блакитного відтінку. Сиве волосся на голові було охайно пригладжене й заплетене в дрібні коси, скріплені золотавою пов'язкою. За її спиною світився посох, укритий рунами, що пульсували слабким синім вогнем. Її широкі пальці водили пазурами по карті, вивчаючи особливості місцевості.
  Третьою фігурою була молода й струнка сильварі. Вона стояла в напіврозвороті, спиною до Еріди, схрестивши руки на грудях. Її шкіра мала колір зів'ялого моху, а очі нагадували дві краплі холодного смарагду. Тонкі, мов павутина, ліани-«волосся» мерехтіли в напівтемряві, а на поясі висів жезл із живого дерева — корявий, вузлуватий, але його листя не засихало навіть на морозі й слабо світилися смарагдовим світлом, майже таким самим, як її очі.
— Тоді атакуємо з трьох напрямків, — сказала сильварі голосом, схожим на шелест листя. — Група «Молот» зайде зі сходу, через льодовик. Група «Спис» — із заходу, вздовж скель. Група «Щит» — у центрі. Ми не дамо йому піти вглиб печер.
— Втрати будуть великими, — писклявий, тремтливий голос належав асурі. — Дуже великими.
— Знаю, — відповіла сильварі без жодної краплі жалю в голосі. — Але ми стоїмо на сторожі слабких і беззахисних. Якщо ми його не зупинимо, він винищить увесь регіон за місяць. Дехто мусить битися, щоб усі могли бути вільними.
Вона різко випросталася, коротким рухом стиснула кулак і вдарила ним по шкіряному нагруднику на грудях — віддаючи честь своєму обов’язку.
  Чарр схвально рикнув і стукнув кулаком по столу, від чого карта підскочила. Асура лише зітхнула й знову повернулася до вивчення карти.
  Еріда відступила від намету в тінь. Її серце колотилося — рівно, важко, як барабан перед битвою. Вона затамувала подих на кілька секунд, щоб угамувати його й не видати себе. У голові хаотично роїлися думки, перебираючи все почуте.
«Отже, вони теж прийшли за драконом. І з такою армією — вони точно його вб'ють».
   Вона стиснула зуби, і на обличчі промайнула гримаса роздратування. Якщо загін Пакту знищить Сніжне Серце, вона не зможе вивчити його слабкі місця, звички й поведінку, не зможе зрозуміти, як убивати таких тварюк. Не зможе підготуватися до головного полювання.
«Тоді доведеться діяти інакше».
  Відступивши від табору, Еріда знайшла скромне укриття в скелі — вузьку розколину за нагромадженням валунів, об яку вітер розбивався на два потоки, залишаючи невеликий карман тиші. Тут, у цій кам'яній норі, було темно й холодно, але головне — її не було видно, якщо не підійти до валунів упритул. Дівчина забилася в куток, загорнулася в плащ, натягнула капюшон до самого підборіддя й завмерла в очікуванні, мов хижак у засідці.
  Із розколини відкривався вид на льодовик — на те місце, де завтра на світанку мали вдарити загони Дозору. Зараз там було порожньо: тільки сніг, вітер і далекі холодні зорі, що дивилися на неї з байдужістю вічності. Еріда легенько провела пальцем по лезу кинджала. Той блиснув у місячному світлі — холодний, голодний і готовий то бою. Темна робійниця всміхнулася своєю кривою, хижою усмішкою, яка з'являлася на її обличчі щоразу, коли вона передчувала полювання.
— Мій дракон, — прошепотіла вона в темряву. Її тихий, хрипкий голос розчинився у свисті вітру. — Моя здобич.
  І тут же, не втримавшись, усміхнулася, подумавши, що на це відповіла б Бетті. Мабуть, закотила б очі й сказала: «Ненормальна. Тільки спробуй сунутися першою — і я тебе сама задушу!»
Вона похитала головою, ховаючи усмішку в комір плаща, й занурилася в сон.
До зорі залишалося ще кілька годин.

  Світанок розбудив Еріду різко й безжально — мільйони снігових кристалів, наче скалки розбитих дзеркал, вловили перші промені сонця й перетворили світ на одну осліпливу, стерильно-білу безодню. Світло просочилося крізь зімкнуті повіки, різонуло по очах, змусивши її здригнутися й розплющити їх.
  Вона сиділа у своїй кам'яній норі, забившись у самий куток розколини, куди не діставав вітер, і чула, як із табору Дозору долинав віддалений гул, що поступово наростав, ширився, заповнюючи собою весь простір.
Унизу вже на повну кипіло життя.
  Голоси командирів гриміли над льодовиковою рівниною, сталь ляскала об сталь, механізми големів ревли, розігріваючись перед маршем, — армія Пакту прокидалася не як сукупність окремих людей, а як єдиний, багатосуглобний організм, готуючись до наступу.
  Еріда вибралася з укриття, розім'яла затеклі за ніч м'язи, натягнула капюшон глибше й ковзнула вниз уздовж скельного схилу, зливаючись із гірськими тінями, що довгими синіми язиками тягнулися від валунів.
Армія поступово шикувалася.
  Вона бачила це з висоти свого укриття: чітко й злагоджено, мов механізм, колони розгорталися у три потоки. На сході висувалася артилерія й загони големів, чиї металеві корпуси мерехтіли в ранковому світлі, — група «Молот». На заході, вздовж скелястих гребенів, шикувалися піхота й передові загони, легкі на підйом, із луками та мечами, — група «Спис». А в центрі, під прикриттям захисних магічних куполів і далекобійних атак, займав позиції «Щит» — загін, що мав прикривати основні сили.
  Солдати рухалися злагоджено, без зайвого шуму, без криків, без метушні — так рухається зграя вовків, що взяла слід. І в цій тихій, діловитій підготовці, у цьому скупому, майже жорстокому порядку відчувалася невблаганна смертельна сила.
  Еріда дивилася на це видовище, і десь глибоко всередині, під шарами цинізму й холодного розрахунку, промайнув заціпенілий жах. Армія рухалася як єдиний організм — тисячі життів, спаяних однією волею. Військова сила, перед якою тьмяніло все, що вона знала раніше.
«Порівняно з цією силою, — подумала вона, — я просто ніщо. Крихта в снігу, піщинка в бурі. І куди ж ти, Ворон тебе роздери, поперлася, а?» Відповіді в неї не було.
  Затія піти на самоті на дракона від самого початку здавалася безумною — і тепер, дивлячись на цю армаду, на сотні гармат, загони големів і злагоджені колони піхоти, Еріда гостріше, ніж будь-коли, усвідомила, наскільки близькою була до самогубства. Але відступати вона не планувала.  І їй неймовірно пощастило застати армію Пакту — вони йшли туди ж, куди й вона, готові виконати всю брудну роботу й залишити їй шанс завдати смертельного удару тварюці. План був простий: не можеш перемогти сам — приєднайся до тих, хто зробить це за тебе.
  Загони рушили — важко, невблаганно, наче льодовик, що сповзає з гори, — і Еріда непомітно рушила слідом. Сніг скрипів під її чоботами, але вона рухалася м'яко, проворно, як лисиця, що біжить по насту, — майже не залишаючи слідів, не видаючи себе ні звуком, ні рухом. Тільки її плащ — темна пляма на білому полотні — миготів між камінням і зникав, щоб за мить знову з'явитися вже в іншому місці, далеко від загального потоку.
  Загони дісталися місця засідки й безшумно розповзлися по позиціях. Кожен солдат знав своє місце й свою роль — і мовчки чекав, застигши в снігу, приникши до скель, поклавши руки на холодну зброю. Хтось беззвучно молився своїм богам, хтось стискав рукоять меча, намагаючись угамувати тремтіння в пальцях.
Тиша перед бурею була щільною, в'язкою. Вона тиснула на вуха, на нерви, змушуючи серце битися частіше. Лише голоси командирів проносилися між скель, перегукуючись крізь виття вітру, контролюючи стрій і коригуючи позиції. Але й вони невдовзі стихли, розчинившись в очікуванні.
  А потім повітря розрізав гучний свист.
Із центральної групи в небо злетів сигнальний вогонь — яскрава, шипляча іскра, що розірвала сірий ранок багряним спалахом. Тієї ж миті здригнулася земля — загули десятки гармат. Снаряди — важкі, начинені магією й порохом — понеслися високою дугою в бік Драконячого Піка, залишаючи за собою чорні, кіптяві хвости. І слідом за ними донеслися глухі, низькі, утробні удари, що народжувалися десь у надрах гір.