Розділ 6. Два шляхи

  Таверна «Бочонок Торальда» вечорами жила своїм неквапливим, затишним життям. За дальніми столиками кілька норнів у пошарпаних плащах перемовлялися низькими голосами — то чи мисливці, що повернулися з лісу, то чи торговці, які заночували в місті. Біля стійки старий асура зі шкіряною пов'язкою на оці повільно цідив ель і про щось тихо перемовлявся з господарем. А в глибині залу цілий столик зайняла компанія сильварі.
  У каміні потріскували дрова, відкидаючи на колодяні стіни танцюючі тіні.
Еріда сиділа в темному кутку, спиною до стіни, звідки їй було видно весь зал. Добре, коли все на виду.
  Перед нею на стільниці були розкладені інструменти: точильний камінь, два кинджали, два пістолети в розібраному вигляді, баночки з маслом і кілька склянок з отрутами. Вона працювала швидко, без жодного зайвого руху, ліниво тримаючи лезо тонкими пальцями й майже не дивлячись на нього — навпомацки водила вперед і назад, як вона робила це сотні, тисячі разів.
  Кинджали один за одним лягали на точильний камінь. Із тихим дзвоном ковзали по гладкій поверхні, і леза починали поблискувати холодним, загрозливим блиском. Поруч, біля ніг, стояв мішок із провізією — в'ялене м'ясо, сухарі, фляга з водою. А в шкіряній поясній сумці лежала велика жменя куль, акуратно перелічених і складених одна до одної.
— Дівко, ти тут це… — господар таверни, витираючи руки об засалений фартух, обережно наблизився до її столика. — Не можна трохи обережніше з отрутами? Тут, взагалі-то, люди їдять. Діти ще часом забігають.
— Не отрую, — буркнула Еріда, не підводячи голови. — Отрута контактна. Діє тільки в крові.
— Ну, як знаєш, — господар незадоволено похитав головою.
Він кинув короткий погляд на розкладені на столі пістолети й склянки, але, не знайшовши більше приводу для розмови, повернувся до стійки.
  Закінчивши догляд за спорядженням, Еріда вже попрямувала до своєї кімнати, коли краєм вуха вловила розмову за сусіднім столом. Двоє норнів-мисливців пили ель і травили байки, не помічаючи нічого довкола.
— …А цей крижаний дракон, кажуть, завбільшки з добрий будинок! — один мужик аж руками розвів, показуючи, який величезний. — Усе тіло в нього з льоду, кажу тобі! Навіть очиська — самі крижини. Гляне — і душу так виморозить, най шляк би його трафив! А як дихне — то вже сама студена смерть. Такий мороз, що кров у жилах холоне, ще поки витекти встигне!
— Йой, та брехня то все, — відмахнувся другий, відсьорбнув із кухля й гучно крякнув. — Не бува такого, щоб дракони з чистого льоду були. Ти, певно, вже стільки того елю хильнув, що й свій ніс за дракона приймеш.
— А ось і бува! Зуб Йормага тобі жарт, аль як?! — перший образився й гепнув кухлем по столу. — Мій кузен власними очима видів! Летіла та тварюка на північ од Крижаних Піків. Кажуть, сам Йормаг її послав — людей страхати.
— Та най тобі буде, — буркнув другий. — Твій кузен такий самий п'янюга, як і ти.
— Мій кузен?! Та він тверезий був, як зимова ріка! — обурився перший. — Каже: летить громадина над горами, вся в льоду, а з пащі мороз валить. Йой… Страхопудина, та й годі!
  Еріда завмерла. Її серце пропустило удар — а потім забилося часто-часто, як у звіра, що почув слід здобичі. Вона різко рушила до їхнього столу, ледь не збивши з ніг якогось відвідувача.
Мисливці підвели голови — і обоє мимоволі відсунулися. Погляд Еріди змусив їх згадати старі казки про грізних духів Півночі й про те, що навіть у людному місці смерть може настигнути будь-якої миті.
— Розповідайте про дракона, — крізь зуби процідила вона. — Швидко.
Мисливці перезирнулися. Сталевий, владний голос дівчини не залишав місця для заперечень, тож вони навперебій, перебиваючи один одного, заходилися розповідати все, що знали.
  Як на північ од Хребта Мороку, у Крижаних Піках, оселилася величезна тварюка, схожа на дракона. Але то був не сам Древній Дракон Йормаг — ні. Кажуть, той і досі дрімає глибоко під льодами, старий, мов самі гори. А ця тварюка, певно, був його слуга... або, може, й нащадок. Місцеві прозвали її Лютим Сніжним Серцем. Звір нападав на села, заморожував цілі каравани, а його крижану луску не брала звичайна зброя — ні меч, ні стріла, ні навіть магія.
— Тільки ти цейво, дівко, не сунься туди, — попросив один із мисливців, і в голосі його пролунало щось схоже на благання. — Ті, хто з ним стрівся, назад уже не верталися. Так і стоять у льодах, мов статуї... аж дивитися моторошно.
Еріда зміряла його довгим, крижаним поглядом і мовчки відійшла від столу.
У її голові вже визрівав план.
  Сніжне Серце. Явно слуга Йормага — і, судячи з усього, не простий. Якщо вона вб'є його, то не лише випробує власні сили й дізнається слабкості дракона, а й послабить сили та армію Йормага. Відніме в нього одного з найнебезпечніших воїнів.
З цими думками вона піднялася до своєї кімнати й сіла на край ліжка. Погляд сам собою ковзнув на сусіднє, порожнє ліжко.
Бетті...
Еріда заплющила очі — і тієї ж миті перед нею постала картина, яскрава, наче все відбувалося просто зараз.
  Бетті, відкинута ударом Руйнівника, летить через усю печеру, спиною трощить каміння, ковзає по уламках, залишаючи за собою кривавий слід на гострих гранях. Ось вона підводиться — хитаючись, ледве тримаючись на ногах, але все одно підводиться. Усміхається крізь розбиті губи, крізь кров, що заливає підборіддя. І знову піднімає щит — тріснутий, понівечений, той, що тримається вже хіба на чесному слові та її нелюдській волі, — хоча сил, здавалося, не лишилося навіть на те, щоб просто вдихнути.
  Еріда стиснула зуби й розплющила очі. У кімнаті було тихо й порожньо.
— Вона ледь не загинула в тому вулкані... — прошепотіла Еріда самими губами. — Вона надто хороша для цього світу... — голос Еріди здригнувся. — Для моєї війни. Я не маю права тягти її в пекло. Тільки не знову.
Не гаючи часу, вона зібрала решту речей, затягнула поясні сумки й вийшла з кімнати.
  Спустившись до головної зали таверни, Еріда повернулася за свій столик. Дістала з сумки клаптик пергаменту й шматочок вуглинки. Рука трохи тремтіла. Вуглина кришилася між пальцями, залишаючи на пергаменті чорні плями й криві смуги.
  Еріда поспішно згорнула записку й поклала її на стіл, притиснувши кухлем, щоб та не полетіла від протягу. За звичкою поправила кинджали на поясі, накинула новий каптур, затуляючи ним обличчя, і вийшла в ніч, не озираючись.
  За її спиною «Бочонок Торальда» продовжував жити своїм життям: дзвеніли кухлі, гули голоси, потріскували дрова в каміні. Ніхто не помітив, як одна тінь відокремилася від інших і ковзнула за двері.
Лише старий корчмар, витираючи стійку, на мить кинув погляд на спорожнілий столик у кутку.

  Кількома годинами пізніше, вже ближче до півночі, двері таверни відчинилися, впускаючи всередину другу половинку розколотого дуету. «Бочонок Торальда» зустрів Бетті гомоном голосів, дзвоном кухлів і хвилею пряного, обпікаючого тепла. Кілька годин блукань засніженими вулицями виморозили її до кісток, і живильне тепло таверни огорнуло, наче вода гарячого джерела. Вона на мить заплющила очі, здригнулася всім тілом, впускаючи тепло під броню й дозволяючи відтанути замерзлим суглобам.
  Струсивши з плаща рештки снігу, Бетті одразу ковзнула поглядом по залу — туди, в дальній кут, де вони вчора просиділи весь вечір. Порожньо. Темної постаті сестри ніде не було. Ні біля стійки, ні в тіні біля стіни, ні серед столиків.
На душі в Бетті заскребли кішки, а серце тривожно стиснулося.
— Ері? — гукнула вона.
Її голос потонув у загальному гомоні. Ніхто не обернувся, ніхто не відгукнувся.
Бетті різко розвернулася й метнулася сходами нагору. Двері їхньої кімнати мало не вилетіли з петель.
Порожньо.
Ліжко застелене. Плаща немає. Сумок, спорядження — теж.
Бетті завмерла на порозі.
— Та ну... — видихнула вона. Серце провалилося кудись у живіт.
Вона рвучко розвернулася й збігла вниз. Підійшла до стійки, ледве стримуючи тремтіння в голосі.
— Господарю, скажи... тут дівчина не заходила? Темне волосся, темний плащ, погляд — як у голодної вовчиці.
— А як же, — невдоволено кивнув господар таверни, старий похмурий норн із сальною бородою. Він неквапливо протер кухоль. — Години зо три тому пішла. Сиділа он за тим столиком.
Він махнув у бік дальнього кута.
  Бетті миттю рвонула туди. Місце пустувало. На столі залишилися тільки сталева пилюка, порожні обгортки від патронів і клаптик пергаменту, придавлений кухлем.
  Вона схопила папір і розгорнула. На клаптику криво проступало одне-єдине розмазане слово.
«Вибач».
Пальці Бетті стиснулися в кулак так, що побіліли кісточки. Пергамент жалібно захрустів у долоні.
— Ах ти ж... — голос Бетті став тихим і небезпечно хрипким. — Ах ти ж, клята...
Вона з усієї сили гепнула кулаком по столу. Трісь! Дерев'яна поверхня голосно тріснула, і по стільниці змійками розбіглися глибокі тріщини, та Страж навіть не скривилася від болю.
— Дурепо! — гаркнула вона. — Уперта, безмозка, скажена дурепо!
Десь за сусіднім столом хтось нервово перестав сміятися.
  Вона в серцях копнула дерев'яний стілець. Той із гуркотом відлетів до стіни, жалібно крякнув і завмер, похилившись набік.
   Навколо Бетті спалахнули блакитні язички полум'я. Магія Стража відгукнулася на її гнів — іскри заметалися по броні, спалахуючи дедалі яскравіше.
  Вона заметалася по залу, не знаючи, куди подіти руки: то хапалася за спинки стільців, то стискала кулаки, то різко змахувала ними, сиплячи прокльонами.
— Ось, значить, як?! Так?! Ха! — вигукнула вона, розходжуючи взад-вперед. — Я тебе, значить, п'ять років шукаю, я до тебе з усією душею, а ти — «вибач»?! Одне чортове слово — і все?!
  Голос зривався на крик. У словах змішалися біль, образа й безсила лють. Бетті різко зупинилася.
—  Та я тебе із вогняної печери витягала! — гаркнула вона, вже не зважаючи на здивованих і переляканих відвідувачів.  — І коли ти там крилами своїми чортовими обросла — я не відвернулася! Коли ти почала всякою нечистю живитися — я теж не відвернулась! Коли ти ледь не здохла — я, між іншим, теж була поруч!
Вона схопилася за спинку стільця, занесла його для удару, але в останню мить схаменулася. Лише з силою відштовхнула від себе. Важкий стілець перекинувся на підлогу й невдоволено скрипнув.
—  Та я заради тебе начальству брехала! В очі брехала! А ти... а вона...Вона вирішила, що мене можна ось так кинути?! Що я здамся, як якась боягузлива шавка?! — голос Бетті злетів майже до вереску. — Та я всю Тірію перерию! Усі печери обшукаю! Кожну засніжену розколину перевірю! Але тебе знайду! Та хоч з-під землі дістану!
Вона на мить замовкла, важко дихаючи.
— І тоді...— Бетті різко скинула вказівний палець до стелі. Рожеве волосся розпатлалося, липло до спітнілого чола й падало на очі. — Уррргх!
Вона зробила хапальний рух обома руками, наче вже стискала чиюсь невидиму шию.
— Та я тоді сама її задушу! А потім воскрешу — і знову задушу! Щоб неповадно було!
Кулак знову обрушився на стіл. Стільниця жалібно застогнала, а кухлі підскочили й дзенькнули один об одного.
  Господар таверни нарешті не витримав. Відірвавшись від кухлів, він підбіг до Бетті, витираючи руки об засалений фартух.
— Гей, Грелізабет, дівко, ти б трохи обережніше...
Але Бетті вже розправила пом'яту записку й потрясла нею перед його носом.
— «Вибач»! — передражнила вона. — «Вибач», вона мені пише! Ти уявляєш?! Дивися, як написано! Та ворона лапою краще пише!
Хтось у дальньому кутку тихо хихикнув. Бетті миттєво обернулася.
— Смішно?!
Хихотіння припинилося.
— Ні...
— От і добре.
Господар відступив. В очах його виразно читалася паніка. Він не знав, чим зарадити, тому мовчки розвів руками й повільно сховався за стійкою — подалі від розбушованої норнки.
— А хто ж тебе, дурну, пробачить, коли ти на самоті здохнеш у якійсь смердючій печері, як загнаний звір?! — Бетті вже знов лаялася в порожнечу, не помічаючи нікого навколо. — Хто тебе наступного разу з вогню витягатиме? Хто? Я?! Ха! А я не зможу! Я вже не встигну! Бо ти, як остання ідіотка, знову втекла, навіть не попрощавшись!
  Вона металася по залу, мов закутий у броню ураган, жестикулюючи, кричачи й раз у раз зачіпаючи чужі столики. Кухлі жалібно дзвеніли. Чиясь недопита порція елю розплескалася по стільниці. Відвідувачі шарахалися від неї, притискаючись до стін. Хтось поспішно перебрався за інший столик — подалі від гріха.
— Я тобі п'ять років ліжко берегла! — продовжувала Бетті, вже кричачи на порожнє місце, де ще кілька годин тому сиділа Еріда. — П'ять років! Я з начальством через те ліжко гризлася! З власного окладу за нього платила! І зараз це все, що я заслужила?! Одну брудну, смердючу записку?! Одне коряве слово?!
  Вона знову потрясла зім'ятим пергаментом перед собою.
Обличчя її скривилося від образи й злості в майже дитячу гримасу. Очі палали синьо-фіолетовим вогнем — у тон іскрам, що танцювали на новій броні.
— Ні вже, сестричко... — видихнула вона й нервово засміялася. — Я тебе знайду. І тоді... тоді ти в мене отримаєш. Ох, як отримаєш!
Вона витерла ніс рукавом.
— Я влаштую тобі таку прочуханку, що ні батько, ні мати, ні прамати не впізнають. А потім... потім ми поговоримо. Ох, як поговоримо...
  Бетті випросталася. Не дивлячись на господаря, який кректав, поправляючи посунуті столи й стільці, вона важко опустилася на вцілілий стілець, закинула голову й завмерла.
  Лють почала спадати. Спочатку повільно — наче хтось невидимий повертав клапан, випускаючи тиск із грудей по краплі, з кожним видихом.
  Бетті сиділа, важко й переривчасто дихаючи. Блакитні іскри на її плечах гасли одна за одною,  наче помираючі світлячки, що згасали в темряві. Нарешті вона обм'якла, опустила руки на коліна й завмерла.
— Дурна ти... — прошепотіла вона вже зовсім тихо.
Гнів поволі поступався місцем страху.
— Куди ти, дурна, знову сама полізла...
  Господар «Бочонка Торальда» довго дивився на неї, потім теж важко зітхнув, похитав головою й пробурмотів щось про жіночий норов, погроми та збитки. Нарешті приніс повний, аж по вінця налитий кухоль і підсунув його Бетті.
— На, випий, — буркнув він і, не чекаючи відповіді, відійшов. — Полегшає.
  Бетті не доторкнулася до кухля. Вона й далі сиділа, втупившись у стільницю — туди, де чорна тріщина зміїлася від самого краю після її удару. Пальці безвольно лежали на колінах.
  Раптом, наче щось згадавши, вона повільно потягнулася до своєї сумки. Пальці забігали всередині, перебираючи вміст навпомацки, ніби шукали щось конкретне. Зненацька рука завмерла. її губи стиснулися, а за мить розтягнулися в дивній, хитруватій усмішці. Бетті тихо хмикнула, майже весело, й витягла руку із сумки.
  Злість нарешті відступила.
Вона дуже повільно підсунула до себе кухоль і провела пальцями по шорсткій глиняній ручці.
«Кинджал ще не створений. А без нього вона на Йормага не полізе. Отже, вирушила не за драконом».
Думки йшли туго, наче пробивалися крізь безлад, який залишив після себе недавній напад люті.
«Тоді куди? Полювання? Чергові темні ритуали?..» Остання думка кольнула особливо боляче.
Бетті насупилася й стиснула пальці.
«Які ще таємниці вона від мене ховає?»
  Вона згадала погляд Еріди після перемоги над крижаними черв'яками — тоді, серед снігів, коли та підвелася з колін. Зіниці стали вузькими, мов у хижачки, а в очах спалахнуло жовте світло. І рука, простягнута до поваленого ворога... Тоді Бетті не зрозуміла, що саме вона робить. Тепер — здогадувалася. І від цього по спині пробіг холодок.
«Дурна. Божевільна. Нестерпна сестро...» — сумно подумала Бетті й похитала головою.
  Вона піднесла кухоль до губ і зробила ковток. Ель був теплим, терпким, із легкою гіркотою — саме те, що зараз було потрібно. Потім Страж підвелася, сховала записку з одним-єдиним словом — «Вибач» — у внутрішню кишеню плаща, поправила сумки й підійшла до стійки.
— Господарю, — сказала вона втомлено, і в голосі ще прозвучала винувата нотка. — Якщо моя подруга повернеться — скажи, що я нагорі. У кімнаті.
— Добре, — з полегшенням кивнув той. По його обличчю було видно що він радий. Істерика скінчилася, стільці більш-менш уціліли, таверна теж — а отже, ніч можна було вважати вдалою.
  Бетті неквапом піднялася сходами. Після гнівної тиради тіло раптом налилося слабкістю, наче всі сили витекли разом із люттю.
  У їхній з Еріду кімнаті все залишалося так само порожньо. Дива не сталося, ніхто не повернувся. Хоча десь глибоко всередині Бетті до останнього сподівалася, що це якийсь дурний жарт. Що Еріда просто сховалася десь у тіні, а зараз вискочить, хихочучи, і скаже: «Та годі тобі, чого ти так розкричалася?»
Але ні. Тільки тиша.
  Бетті скинула плащ і кинула його на порожнє ліжко — Ерідине. Потім, не роздягаючись, сіла за стіл. Із сумки вона дістала чистий аркуш пергаменту, з шухляди — перо й чорнильницю. Рапорт для начальства сам себе не напише. З цим треба було покінчити якнайшвидше, щоб не залишати за собою хвостів.
  А Еріда... Що ж, якщо та хоче побути сама — нехай. Зараз і без її примх вистачає справ.
  Наступні кілька годин Бетті старанно виводила рядок за рядком. Її «історія» про неіснуючий полон, втечу й сутички з культистами лягала на пергамент гладко — детальна, правдоподібна, з потрібними назвами місцевостей і точними часовими проміжками. Вона кілька разів перечитувала написане, виправляла, додавала дрібні подробиці, перевіряла послідовність подій, щоб жодна випадкова деталь не видала брехні.
  Рапорт вийшов добротний — цілих п'ять сторінок дрібного, трохи похилого почерку. Інгрід мала залишитися задоволена, принаймні Бетті дуже на це сподівалася.
  Закінчивши, вона відклала перо, потягнулася, аж хруснула шиєю, розім'яла затерплі м'язи й потерла очі, що вже злипалися від утоми. Потім скинула стару, пом'яту броню. У постіль і брудній іти? Ну ні, вона ж не якийсь там скритт, щоб лягати в постіль, пропахлу потом і пилюкою.
Дівчина зайшла за ширму й швидко облилася крижаною водою з глечика. Холод миттю повернув тілу ясність, але важкість із душі так і не змив.
  Невдовзі в кімнаті погасло світло. Бетті лягла в постіль, подушка пахла прісним сіном — як у будь-якій дешевій таверні, де постояльці не чекають нічого, крім даху над головою та гарячої юшки вранці. Вона заплющила очі й змусила себе дихати рівно.
— Ранок вечора мудріший, — прошепотіла вона в темряву, повторюючи ці слова, мов заклинання.
Вона знайде Еріду. Вона знайде Еріду. Вірніше, та сама повернеться — Бетті була в цьому впевнена. І тоді... тоді вона влаштує сестрі прочуханку. Ох, як влаштує!
А зараз — сон.
  Крізь зімкнуті повіки вона вже бачила перше світло світанку, що пробивалося з-за вікна — блякле, невпевнене, ще нездатне остаточно розігнати нічну імлу. Десь унизу, в таверні, втомлений господар уже гримав стільцями, прибираючи залу й готуючись до нового дня.
  А Бетті провалювалася в темряву з однією-єдиною думкою, що застигла в грудях, мов клятва:
«Я не залишу тебе, Ерідо. Ніколи. Навіть якщо ти втечеш на край світу».
І, думаючи про сестру, вона заснула.