Розділ 5. Бочонок Торальда

Півдня шляху до Хоельбрака. Сноуслайдська ущелина.

  Покинувши похмуру печеру, вони влаштували нічліг неподалік від Святилища Сніжного Барса, біля студених Вирмбладських водойм. До Хоельбрака залишалося менше дня шляху, але йти всю ніч по засніжених стежках було б самогубством — надто великий ризик зірватися в розколину або натрапити на нічних хижаків. Дівчата вирішили переночувати під захистом вівтаря, у тіні священних тотемів. Еріда мимоволі поїжилася, сумніваючись, що духи стануть оберігати таку, як вона, але сперечатися не стала.
  Як і минулого разу, вони вартували по черзі. Еріда зголосилася першою — поки Бетті відпочивала, вона сиділа поруч, підібгавши коліна, й дивилася в безкрає, всіяне зорями небо, перебираючи в пам’яті події останніх днів.
  Залишившись наодинці з власними думками, вона боязко провела рукою по шрамах на спині. Дві гладкі смуги вздовж лопаток — там, де назовні проривалися крила, — так і не затягнулися.
  Зазвичай її тіло відновлювалося швидко, майже миттєво. Але не цього разу. Наче сама есенція, що наповнювала її зсередини, почала слабшати. Мабуть, у сутичці з Руйнівником вона витратила надто багато сил — більше, ніж могла собі дозволити.
  Ніч поволі тягнулася до світанку. Зорі вже почали тьмяніти, коли Бетті прокинулася й, сонно потерши очі, підвелася з імпровізованого ложа.
— Досить із тебе, — пробурмотіла вона, накидаючи плащ на плечі. — Іди спати. Я додивлюся за ніччю.
  Еріда втомлено кивнула. Вона ще мить посиділа біля згасаючого вогнища, а потім лягла, загорнувшись у плащ.
  Бетті зайняла її місце біля варти. Вона мовчки підкинула у вогонь кілька сухих гілок, поправила щит поруч і втупилася в темряву за межами святилища.
  До світанку залишалося зовсім небагато.
  Ніч минула тихо, без тривог. Ні вітру, ні хижаків, ні злих духів — тільки тиша, легкий мороз та горде, незворушне мовчання кам'яного барса, який, здавалося, спостерігав за ними з вершини святилища, охороняючи їхній відпочинок.
  Рано-вранці вони випили крижаної води з фляги, з'їли останні крихти — припасів більше не було — і вирушили в дорогу.
  До міста залишалося рукою подати. Уже коли попереду показався гірський прохід, що вів до столиці, земля під ногами раптом загула — низько, протяжно, загрозливо.
— Засідка! — крикнула Бетті, ледь встигнувши відскочити вбік, як земля перед ними здійнялася фонтаном снігу й каміння.
  З-під товщі снігу вирвався крижаний черв'як — величезна, сліпа тварюка із сегментованим хітиновим тілом і пащею, повною рядів гострих зубів.
Другий виліз ліворуч, третій — праворуч. Вони стулили кільце, клацаючи щелепами й обдаючи дівчат важким, крижаним подихом.
— Три? — Еріда примружилася, її рука лягла на руків'я кинджалів. — Зазвичай вони полюють поодинці.
— Значить, ці дуже голодні, — процідила Бетті.
  Бій із монстрами був коротким і жорстоким. 
Перший черв’як кинувся всією своєю масою на Бетті. Вона зустріла його удар своїм щитом, але той уже ледве тримався — понівечений, обпалений і розсічений майже навпіл глибокою тріщиною. Удар довершив справу: ремені луснули, і щит відкинуло на добрих десять кроків.
  Сама Бетті навіть не здригнулася. Вона стиснула жезл — і з його кінчика спалахнуло осліплююче світло. Один за одним у ворогів полетіли магічні заряди. Обпалювальні яскраві кульки світла били просто в морди потвор, випалюючи плоть, пробиваючи хітин і залишаючи на їхніх головах димні, закривавлені борозни.
  Еріда тим часом узялася за двох інших — танцювала поміж ними, атакуючи з такою стрімкістю, що ті не встигали оговтатися. Два точні, смертельні удари в голову другого черв’яка. Кувирок убік від каміння й снігу, жбурнутих третьою потворою. Підкат, різкий випад — і кинджал увійшов у м’яке, незахищене черево. Тварюка верескнула, забилася, замахнулася всім тілом і одним ударом відкинула розбійницю в сніг.
  Бетті вже була поруч. Вона добила одразу двох смертельно поранених потвор пучками світла з жезла.
Черв’яки забилися в агонії й затихли. Лише легке посмикування сегментованих тіл видавало, що ще мить тому в них вирувало життя.
— Три хвилини, — видихнула Бетті, витираючи з обличчя темний слиз. — По хвилині на кожного.
— Непогано, — вимучено кивнула Еріда, підводячись. — Молодець.
— Гей... у тебе це... зіниці.
  Еріда завмерла. Вона нахилилася до уламка крижини й вдивилася у власне віддзеркалення. Вертикальні зіниці дивилися на неї жовтим, хижим вогнем.
— Розлютилася, — знизала плечима вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Буває.
  Але всередині все стиснулося.
«Чому?.. І як я могла не встигнути ухилитися? Я навіть нормально вдарити не змогла... Я слабшаю?»
  Вона відвела погляд від розбитої крижинки й подивилася на остиглі тіла черв'яків.
Гаряча есенція їхніх духів усе ще пульсувала в них. Еріда відчувала її — кожною клітиною, кожною фіолетовою жилкою на своїй тонкій шкірі.
Її рука мимоволі потягнулася вперед, намацуючи в повітрі щось невидиме, нематеріальне... Та вона різко відсмикнула її.
«Ні. Тільки не при Бетті».
На щастя, Бетті цього руху не помітила.
  Дівчата обтрусилися й привели себе до ладу. Бетті в серцях копнула один із трупів, підбираючи уламки свого щита, і вони рушили далі, залишаючи туші черв'яків сніговим вовкам на обід.
Попереду на них чекав Хоельбрак.
  До столиці вони дісталися вже по полудні.
Сонце яскраво сяяло, омиваючи місто потоками золотавого світла. Промені ковзали по зубчастих стінах, змушуючи сніг на дахах іскритися, мов алмазний пил, — кожна сніжинка спалахувала й згасала, наче крихітна зірка, розсипана по теплій черепиці.
  З висоти воріт відкривався краєвид на весь Хоельбрак, що розкинувся в долині: вузькі вулички, які збігали вниз химерними зміями; димки, що ліниво здіймалися над димарями; далекі вогні смолоскипів, що мерехтіли в глибині печерних склепінь, де місто ховалося під скелями.
  Головна площа звідси здавалася крихітною, що кишіла фігурками, наче мурашник, а Головна Зала — темною, могутньою громадою, вирізаною зі старого дерева й каменю. На тлі чистого блакитного неба вона скидалася на сплячого звіра.
  Усе тут здавалося якимось рідним. Справжнім. Живим — таким, що існувало за власними древніми, невблаганними законами, які не змінювалися сотні років. І в цій величі, у цьому спокої відчувалася впевненість: місто стояло, стоїть і стоятиме — попри драконів, попри чудовиськ, попри будь-які біди.
  Еріда завмерла біля воріт, жадібно вдихаючи знайоме, обвітрене гірське повітря. На мить їй здалося, що час повернувся назад, що зараз Гуннар гукне її або гаркне черговий наказ. Наче й не було цих довгих років поневірянь...
  Пара вартових біля воріт, побачивши їх — а точніше, Бетті, — випросталися й віддали честь. Двоє молодих норнів у блискучих обладунках із нашивками варти на грудях провели її поглядами, сповненими такої поваги, що Еріда мимоволі подумала: «Схоже, подруга й справді зробила собі ім’я».
  Вона скоса глянула на Бетті. Та йшла рівною ходою, випнувши груди, задерши підборіддя й дивлячись просто перед собою. Та кутики її губ ледь помітно тремтіли. Пишалася. Але виду не подавала.
  Вони пройшли трохи далі від воріт і звернули в тихий провулок, де міський гамір поступово стихав, поступаючись рідкісним крокам перехожих і далекому гавкоту собак. Бетті зупинилася, поклала руку Еріді на плече й повернулася до неї.
— Так... мені треба зайти по службовим справам, — сказала вона й ніяково відвела погляд. — Начальство чекає на звіт. І, схоже, вже добряче зачекалося.
Бетті зітхнула, трохи пом’ялася, а тоді знову подивилася на подругу — вже суворіше.
— Ти ж нікуди без мене не йди. Зрозуміла? А поки сходи, купи собі новий одяг. Нема чого своїми принадами крізь дірки світити.
  Еріда миттю почервоніла й заходилася оглядати себе, стривожено обсмикуючи плащ, заглядаючи через плече й намагаючись знайти ту саму ганебну дірку.
Бетті весело хихикнула — не втрималася.
— Ха-ха! Гаразд, жартую. Не видно їх... сильно. — Вона всміхнулася, але відразу посерйознішала. — А обновитися тобі все одно треба. Он як ти виглядаєш — закіптюжена, обірвана... Варта біля воріт, мабуть, вирішила, що я заарештувала розбійницю з великої дороги.
  Еріда вже хотіла огризнутися, але не встигла. Бетті витягла з-за пазухи шкіряний гаманець — той самий, із їхньою часткою за охорону каравану, — і простягнула його подрузі. Монети приємно дзенькнули всередині, обіцяючи гарячу вечерю, новий одяг і тепле ліжко.
— Ось, візьми. Закупися.— Бетті вклала гаманець у руки ошелешеної Еріди. — І чекай на мене в нашій першій таверні. Пам’ятаєш? У «Бочонку Торальда», що в торговому кварталі.
  Еріда хотіла відмовитися.
Красти в жертви — це одне. Це здобич, ризик, сила. Але коли тобі добровільно віддають такі гроші — та ще й Бетті, яка сама потребувала нового спорядження не менше, — всередині щось противилося.
— Не хвилюйся, це мої не останні, — твердо сказала Бетті. — І не сперечайся. Просто зроби, як прошу.
І, не чекаючи відповіді, розвернулася та рушила геть швидким, карбованим кроком, який промовляв сам за себе: «Розмову закінчено».
  Еріда залишилася стояти посеред вулиці, стискаючи в долоні теплий, шорсткий гаманець. Вона відчувала вагу монет — і чомусь ще більшу вагу власних думок.
«Вона не змінилася», — усміхнувшись, подумала Еріда. «Так само любить покомандувати».
І десь глибоко в її душі знову спалахнув маленький, теплий вогник.
  Розбійниця зітхнула, сунула кисет за пазуху й рушила до ринкової площі. Звідти вже здалеку виднілися різнобарвні полотнища торгових наметів, а над рядами здіймався густий, апетитний дух смаженого м’яса, цибулі та пряних трав. Живіт підступно забурчав, і Еріда, криво всміхнувшись, пришвидшила крок.
«Гаразд, — подумала вона. — Гардероб — це добре. Але спочатку гарячий сніданок. А вже потім — усе інше».