Розділ 4. Крилатий жах

  Проспавши пів дня просто неба, Еріда прийшла до тями вже ближче до вечора. Сонце повільно схилялося до обрію, розливаючи золотаве світло й кидаючи довгі тіні на голе вулканічне каміння. Гаряче повітря поступово змінювалося прохолодним вечірнім вітром.
  Бетті, яка весь цей час стояла на варті, встигла відновити лише крихітну частину сил — рівно стільки, щоб трохи затягнути найглибші рани. На більше її вже не вистачало. Вона надто сильно виснажилася, і навіть її цілюща магія ледве слухалася.
Помітивши, що Еріда ворухнулася й розплющила очі, Бетті тепло всміхнулася.
— Нам потрібно повертатися до табору, — сказала вона, підводячись і мимоволі скривившись від болю в коліні. — Відпочинемо там ніч. Приведемо себе до ладу.
Еріда кивнула, потягнулася й одразу ж поморщилася від болю, що відгукнувся в усьому тілі. Зі значними труднощами вона підвелася на ноги.
  Зворотний шлях вони подолали в повній тиші.
Бетті все ще трохи накульгувала й час від часу сумно поглядала на свій пошкоджений щит. Для неї це була не просто зброя — він був частиною її самої. Вірний супутник, який роками стояв між нею та небезпекою.
Еріда йшла поруч, мовчазна за своєю звичкою. Кожен крок віддавався болем від опіків, і навіть її звична легкість рухів зникла. Тепер піший шлях давався їй важко.
Тишу порушував лише хрускіт гравію під ногами та далекий, рідкісний крик нічних птахів. Скоріше за все, це моа вийшли на полювання після заходу сонця.

  У сутінках дорога від вулкана назад, до зелених лісів, відкрилася перед ними дивовижним видовищем.
Там, де згасав багряний відблиск лави й останні промені заходу торкалися чорного каміння, починався глибокий смарагдовий морок джунглів. Червоне полум’я вулкану повільно змішувалося із зеленню лісу, перепліталося з нею, розчинялося в ній, наче невидимий художник неквапливо розводив фарби на величезному полотні.
Західне небо ще палало золотом і червоним вогнем, а на темному сході вже спалахували перші боязкі зорі.
Вони йшли на межі двох світів. Обпаленого й живого. Мертвого й квітучого. Палаючого й тихого.
І в цій дивній красі було щось знайоме. Щось заспокійливе. Майже рідне. Наче сама природа намагалася сказати їм щось важливе — тільки їм двом.

  До «Доблесного Табору» вони повернулися вже далеко за північ.
Вартовий, помітивши знайомі постаті, здивовано кліпнув очима. Не часто хтось залишався тут більше ніж на одну ніч поспіль.
  Табір був створений не для довгого відпочинку — він служив тимчасовим прихистком для караванів, торговців і мандрівників, яким потрібно було пережити небезпечний шлях через дикі землі Джунглів Магуми. Це був безпечний нічліг серед ворожої природи, а не затишний курорт біля моря. Тут не чекали постійних постояльців: прийшли, переночували, вирушили далі з першим світлом. Тому дві високі норн, які повернулися вже другу ніч поспіль, викликали щире здивування серед місцевих вартових.
  Дехто з них навіть почав сумніватися у власній пам’яті: невже вчора ці дві постаті справді проходили крізь ці ворота? Чи, може, втомлений розум просто зіграв із ними жарт?
Дівчата мовчки пройшли через ворота, сплатили кілька монет за нічліг і попрямували до вільної прибудови, на яку вказав вартовий, що вже встиг оговтатися й тепер старанно вдавав, ніби нічого незвичного не відбувається.

  На їхнє щастя, та сама маленька хатинка стояла порожньою. Їхній вчорашній прихисток чекав на них знову.
Еріда легенько штовхнула дерев’яні двері. Ті зі скрипом відчинилися, впускаючи їх усередину — у маленьку, тьмяну кімнату, просочену запахом старого дерева й пилу.
— Дім, милий дім, — пожартувала Еріда, порушуючи затяжну тишу.
— Х-хм... — видала Бетті слабкий смішок, більше схожий на хрипкий видих. Сил не залишилося навіть на нормальну реакцію. Вона переступила поріг і з полегшенням видихнула — так, ніби весь цей час стримувала подих від самого вулкана.
А потім почала знімати броню просто посеред кімнати. Наплічники полетіли в кут. Поножі глухо вдарилися об дерев’яну підлогу. Кіраса з важким металевим брязкотом упала поруч.
  Еріда мовчки зачинила двері й притулилася до них спиною, спостерігаючи, як подруга нарешті скидає із себе сталевий тягар обладунків.
  За мить Бетті залишилася лише в обгорілій, просоченій запахом диму сорочці. Вона стягнула чоботи й, навіть не глянувши на ліжко, просто впала на нього обличчям униз.  Вона відключилася миттєво — тільки торкнулася головою подушки, як дихання її стало рівним і глибоким.

  Еріда ще довго не могла заснути.
Вона тихо сіла біля вікна, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася на змучену подругу. У її погляді була тиха, щемлива печаль — така, від якої стискалося щось глибоко всередині.
Там, у жерлі вулкана, вони стояли на самій межі. Їхнє життя висіло на волосині. Ще трохи — і вони могли б згоріти живцем серед розпеченої магми.
  І якби Бетті загинула — через неї, через її сліпу ненависть і жагу помсти, — Еріда ніколи б собі цього не пробачила.
  І від цих думок ставало тільки важче. Десь у животі вперше розростався холодний, липкий клубок страху — не за себе, а за найближчу людину в її повному болю житті.
Еріда не мала права піддавати Бетті такій небезпеці. Абсолютно жодного права. Ні після всього, що Бетті
для неї зробила.
  З цими важкими роздумами вона й заснула — просто там біля вікна, поклавши голову на складені руки, так і не знайшовши втішення своїм думкам.
  Кімнату огорнула тиха, заспокійлива ніч.
За стіною шелестіло листя. Десь неподалік важко й рівно хропів вартовий. А поруч спали дві подруги — їхнє дихання було спокійним і безтурботним, майже як у дітей.
Хоча...
Чи могли вони ще називатися дітьми після всього, через що їм довелося пройти?

  Ранок наступного дня розбудив їх шумом і криками.
На подвір’ї табору панувала звична для цього місця метушня. Караван із в’ючними доляками готувався до відбуття. Це були кремезні, кудлаті істоти, схожі на помісь яка та бізона: масивні, з низькою холкою й густою шерстю, що збилася у важкі ковтуни. Їхні товсті короткі ноги закінчувалися широкими роздвоєними копитами, ідеально пристосованими до гірських стежок.
Доляки стояли смирно, ліниво пережовуючи жуйку, лише час від часу пирхаючи й переступаючи з ноги на ногу, поки караванники та вартові діловито перекидали через їхні спини важкі переметні сумки й мішки.
  Бетті прокинулася першою. Вона поморщилася від яскравого ранкового світла, яке вже пробивалося крізь вікно й танцювало по стінах кімнати. Сонно потягнулася, сіла, розтираючи затерплу шию, і глянула на Еріду.
Та все ще спала сидячи біля вікна, тихо сопучи, вткнувшись обличчям у складені на колінах руки.
  Бетті підвелася й вийшла надвір, до бочки з водою — вмитися й остаточно прийти до тями. Холодна вода діяла не гірше за будь-яку відновлювальну магію: повертала ясність думок, освіжала тіло й змивала залишки вчорашнього бою.
  Повернувшись до кімнати, вона легко й лагідно торкнулася плеча сплячої Еріди, вириваючи її з обіймів важкого сну.
— Прокидайся, соню, — хрипко сказала вона. Мабуть, учорашня сажа й опіки в легенях та горлі досі давали про себе знати.
Еріда прокинулася миттєво — за старою звичкою її рука одразу потягнулася до кинджалів.
— Гей, тихіше. Свої, — ледь усміхнулася Бетті. — Давай, підводься. Час привести себе до ладу й вирушати. Нам треба повертатися додому.
— Ти ж не маєш на увазі Хоельбрак? — скептично перепитала Еріда.
Від самої думки про це місто в неї пробігли мурашки. Це був не страх і не відраза... А щось інше. Сором?
Вона давно не відчувала нічого подібного.
— Саме його, — відповіла Бетті, сидячи на ліжку й затягуючи ремені чобіт. — Мені потрібно повернутися зі звітом. Напевно, мене вже почали шукати десь у снігових горах. А тобі...
Вона кивнула на обпалені шматки тканини, які ще вчора були її шкіряною бронею.
— Тобі треба оновити гардероб.
І видавила короткий веселий смішок.
Еріда бачила логіку в її словах. Але...
— Може, ти підеш туди сама? — тихо сказала вона. — Одяг я можу знайти й в іншому місці.
— Ні, — різко відрізала Бетті, затягуючи чергову пряжку. — Цього разу ти йдеш зі мною. Ти мені винна.
Еріда замовкла, відвернувшись до вікна. Вона не наважилася заперечити.

  Поки Бетті вовтузилася зі своєю бронею, Еріда поспішила надвір — змити з себе сліди вчорашнього бою: сажу, гар і запеклу кров. Набравши в дерев’яну кружку кришталево чистої води з бочки, вона відійшла за стіни їхньої прибудови, скинула з себе обпалені й розірвані рештки того, що колись було бронею, і завмерла.
Темні шрами там, де виросли крила, так і не зникли.
  Дві фіолетові, неприродно гладкі смуги тягнулися вздовж лопаток. У світлі ранкового сонця вони здавалися багряними, зловісно поблискуючи, немов під шкірою досі жевріла й вирувала есенція, не бажаючи заспокоюватися. Еріда провела по них пальцями й мимоволі скривилася — гострі нігті боляче зачепили спину. Вона піднесла руку до обличчя, похмуро розглядаючи власні пальці.
Нігті стали товстішими, грубішими. Все більше нагадували пазурі.
— Дивно... — подумала вона. — Раніше такого не було.
Еріда струснула головою, відганяючи ці думки. Можливо, я просто ще не повністю відновилася. Можливо, це мине.
  Вона швидко вмилася, привела себе до ладу й знову накинула свій старий, пошарпаний плащ. Іншого все одно не мала. Намагаючись при цьому не думати про те, що наступного разу її тіло може вже не повернутися до колишнього стану.

  Завершивши ранковий ритуал, Еріда вийшла на подвір’я й побачила, що Бетті вже стоїть у повному обладунку. Вона про щось жваво розмовляла зі старим асурою біля доляків.
Помітивши подругу, Бетті одразу попрямувала до неї.
— У місто й справді треба, — визнала Еріда, розглядаючи дірки в плащі.
— Ось і славненько! — співуче відповіла Бетті.
— Тільки коштів на нову накидку в мене немає... — Еріда винувато знизала плечима. — Зазвичай я все добуваю... іншим шляхом.
Бетті вирішила не звертати уваги на останню фразу.
— Не переймайся. Я вже все владнала. Пішки йти до Хоельбрака через пів Тірії зараз точно не найкраща ідея. Тому я поговорила з караванником. Виявилося, він теж прямує на північ. Нас підвезуть, а ще й заплатять за роботу.
— За яку ще роботу?
— Та дрібниці, — відмахнулася Бетті. — Просто треба забезпечити каравану безпечний прохід до... — Вона замислилася, насупивши брови. — Куди ж він іде?.. А! До Моста Рибальського Ока.
Еріда схвально кивнула.
  Міст Рибальського Ока — велика інженерна споруда асур у центральній частині Тімберлайн-Фоллс. Він був важливим сполученням між суворими північними лісами й сніговими стежками земель норнів та теплішими регіонами Джунглів Магуми на півдні.
Поблизу моста часто зупинялися торговці й караванники — це був один із ключових перевалочних пунктів на торгових шляхах: місце, де можна було відпочити, поповнити запаси або найняти охорону.
  Його каміння пам’ятало безліч битв. Тут нерідко спалахували сутички з дикими елементалями, дреджами, що вибиралися зі своїх шахт, і хижаками, які панували в місцевих лісах.
Край навколо моста залишався суворим і диким: сірі скелі, холодні водойми й нескінченні зарості — характерний вигляд усього регіону Тімберлайн-Фоллс.
  Еріда чула про це місце, але ніколи там не бувала. Бетті ж кілька разів проходила через нього під час охоронних дозорів із Хоельбрака на південь.
Тож для них цей шлях був майже ідеальним: знайома територія, перевірені стежки й, найголовніше, можливість швидко дістатися столиці, не витрачаючи останніх сил.