Глава 3. Палаюче серце

  Еріда прокинулася, трохи здригнувшись. Не те щоб вона справді замерзла, кров норнів не так легко поступається морозу, скоріше просто за старою звичкою. Вона сіла біля догоряючого багаття, потягнулася до сумки, дістала шматок в'яленого м'яса та здобуті в печерах креслення, після чого обережно розклала їх на колінах.
Бетті тим часом нарізала собі в'ялене м'ясо тонкими скибками — настільки тонкими, що крізь них пробивалося мерехтіння останніх жаринок.
— Ти так і не сказала, — Бетті закинула шматок у рот і прожувала, не кваплячись. —  Що саме ти знайшла в тій дірі? Не просто ж обгорілий шматок металу і дивні каракулі.
Еріда покрутила шматок м’яса в пальцях, але їсти не поспішала.
— Креслення, — тихо сказала вона. — Точніше... одне-єдине креслення.
Вона підняла погляд.
— Не ті казочки, що пиляться в архівах бібліотек, чи не недолугі експерименти в щоденниках дреджів.  А справжнє, достовірне креслення! Від самого першого створення.

  Вона розгорнула пергамент на колінах, повернувши його до Бетті. Краї креслення були обпалені, лінії подекуди стерті, але написи й малюнки на кресленні слабо горіли — буквально горіли, виблискуючи  помаранчевим сяйвом,  немов жарини згасаючого багаття.
Бетті нахилилася ближче, пережовуючи чергову скибку.  Її очі заковзали по дивних символах, кресленнях і схемах.
— Так це і є Інсинератор... Спалювач, — повільно мовила вона, і в її голосі змішалися подив та недовіра. — Легендарний кинджал...
— Це єдина зброя, здатна пробити крижану луску Йормага, — перебила подруга, і її голос, зазвичай рівний і майже спокійний, раптом здригнувся тією тонкою струною, яку Бетті чула лише в найкритичніші моменти. Вона бачила, як від хвилювання заблищали очі Еріди. — Не просто розрізати... а пропалити. Наскрізь. До самого його оскверненого, чорного серця.

  На мить запала тиша — така глибока, що стало чути, як потріскують вуглини. Самотній птах на гілці над їхніми головами протягнув коротку ноту — і раптом замовк, наче сам злякався власної пісні.
— Цього кинджала не існує, — повільно сказала Бетті, розтягуючи останнє слово. — Розумієш? Це легенда. Казка, яку розповідають п’яні ковалі в тавернах під дзенькіт кухлів і хлюпання елю.
— Ти частково маєш рацію, — Еріда криво усміхнулася, відкусила шматок м’яса й, жуючи, додала:
— Не іфнує... поки ми його не фтворимо.
Вона ткнула пальцем у креслення, показуючи на схему та етапи створення. Проковтнувши шматок, Еріда продовжила:
— Дивись. Серце Вогню — первісний елемент, з якого ми можемо почати. Воно потрібне, щоб створити Флакон Рідкого Полум’я. Добути його можна лише в активному вулкані — просто в самому жерлі.
Вона провела пальцем далі по кресленню.
— Наступне — Гартоване руків’я. Сплав, для якого потрібна есенція могутньої істоти. Не просто сильної тварини... а чогось воістину легендарного. Далі — Дар Бейлфаера. Що б це не означало... але, здається, я вже десь бачила це ім’я.
Вона перевела погляд на останню частину креслення.
—  І нарешті сам клинок, який ляже в основу перетворення.

  Бетті мовчала. З кожним почутим словом її брови піднімалися все вище й вище, і коли Еріда нарешті закінчила, здавалося, вони майже торкалися лінії волосся.
— Ти хочеш сказати... — Бетті недовірливо подивилася на подругу. — Що ми маємо зібрати все це?
— Ми вже почали, — спокійно відповіла Еріда.
Вона згорнула креслення з такою обережністю, наче воно будь-якої миті могло розсипатися на пил, і сховала його за пазуху.
— Креслення в нас. А отже, перший крок уже зроблено. Далі — Серце Вогню. І я знаю, де його можна дістати.
Еріда підвела очі на подругу. У них горів небезпечний вогник одержимості.
— У Маельстремі.
— Усередині діючого вулкана... — Бетті повільно кивнула, усвідомлюючи почуте. — Так, я чула про нього. За чутками, місце й справді не з приємних...
— Саме так.

Бетті повільно підвелася.
Вона відійшла до краю табору — туди, де схил униз спускався крізь гай покручених сосен. Поклала руку на шорсткий стовбур одного з дерев. Її обладунки блищали у світлі ранкових променів: сяяла сталь, загартована північними холодами, а може, то мерехтіла сама магія Стража, що огортала її постать.
— Ерідо... це безумство.
Бетті повернулася до подруги. У її очах було те, що вона майже ніколи не дозволяла собі показувати — страх. Але не за себе.
За неї.
— Навіть якщо ми знайдемо Серце... навіть якщо створимо цей клинок... що далі? Ти підеш до Йормага сама? З одним кинджалом? Що, будеш колупати ним Дракона, як блоха ведмедя?

Еріда останнім шматком доїла рештки м’яса, витерла рот тильною стороною долоні й повільно підвелася.
Їхнє багаття вже майже згасло, залишивши по собі лише тьмяні вуглинки. Але в її очах знову спалахнуло те саме полум’я ненависті.
— Ти пам’ятаєш ту ніч, Бетті? Коли ми ховалися на пагорбах, а знизу долинали крики? Пам’ятаєш той запах? Гар, кров... і запах горілої плоті.
— Припини.  — Голос Бетті зірвався на шепіт. Перед її очима знову постали образи минулого.
— Я не можу припинити. — Голос Еріди здригнувся. Вона вперше за багато років дозволила собі заговорити про це. — Я все це бачу. Чую. Відчуваю. Щоночі, коли заплющую очі, я знову там. Бачу їх... матір, батька, наш дім. Бачу, як вони перетворюються на попіл, кричачи від болю, поки вогонь повільно забирає їх у мене.
Еріда подивилася на іскри, що ледь жевріли серед вугілля. Маленькі відблиски полум’я тремтіли у її вологих очах.
— Ти добра, Бетті. Ти змогла пробачити світ. А я — ні. І ніколи не зможу. Я не вмію прощати... я вмію лише мститися.

Бетті зробила крок до неї. У її очах теж стояли сльози — від болю, співчуття і тієї безсилої люті, яка поверталася щоразу, коли вона згадувала той день. Її рука знову торкнулася почорнілої бляшки із ведмедем.
— Я не пробачила, — тихо сказала вона. — Я просто не хочу стати такою, як вони. Чуєш? Не хочу одного дня подивитися в дзеркало й побачити там звіра, поглинутого сліпою жагою люті та помсти.
— Ти не станеш.
Еріда підійшла ближче до згасаючого багаття.
— Ти надто сильна для цього. А я... — Вона опустила погляд.— А я вже ним стала. Давно. Просто
поки що маскуюся під людину.
Еріда сумно усміхнулася.
Вони мить постояли в тиші, витираючи навернуті на очі непрохані сльози.