Глава 2. Щит і меч

  Відійшовши від печери, вони знайшли прихисток за великими валунами — неподалік від того самого місця, де Бетті помітила самотній нічний вогник, що привів її до печери. Тепер тут панували тиша й спокій. Лютий вітер поступово вщухав, і лише зрідка десь далеко лунав хрускіт снігу під лапами нічних звірів.

— Давай перепочинемо до ранку, — сказала Бетті, опускаючись на великий валун і притуляючись спиною до шорсткого стовбура хвойного дерева. — А що робити далі — вирішимо потім. Ранок за вечір мудріший, як то кажуть.

  Без зайвих слів вони розбили невеличкий табір, дістаючи все необхідне
з наплічних і поясних сумок. Еріда носила з собою мінімум: кремінь, тупий ніж, жменю сушеного м'яса й
запасну сорочку. Усе, щоб не замерзнути й не здохнути з голоду в найближчі пару днів. Нічого зайвого вона не брала — звичка, яку виховали роки поневірянь.
  Бетті ж, як дозорна, підійшла до справи значно практичніше. У її сумках знайшлися і запас провізії, і невеликий настил — проста скатка зі шкіри та вовни, але серед крижаних пусток вона коштувала цілий статок. Поруч із цим багатством Еридина сорочка виглядала жалюгідною ганчіркою.
  Разом вони швидко назбирали дров, хмизу та кілька кривих палиць для опор. Розпалили багаття, натягнули настил так, щоб вітер не пробирався з боків, і вже за пів години на краю засніженого світу димів їхній маленький, хиткий, але такий бажаний прихисток.  Багаття весело танцювало, вугілля сичало, проїдаючи в снігу чорні вирви, а над ними піднімалася пара. Це було єдине тепло, яким природа погодилася поділитися з двома дівчатами, що самотньо спочивали на краю холодного безкраю.

  Еріда міцно спала. Вона лежала, згорнувшись калачиком на оленячій шкурі, підібгавши коліна
до грудей, і вперше за довгий час її обличчя виглядало майже беззахисним. Без цієї кривої усмішки, без вічної ненависті в очах. Просто втомлена дівчинка, яка занадто рано дізналася, як пахне горіла плоть.          Бетті сиділа на валуні за кілька кроків від багаття, поклавши щит на коліна. Її жезл стирчав зі снігу встромленим держаком — на випадок,  якщо хтось наважиться наблизитися. Та навколо було тихо. Тільки вітер грав між засніженою хвоєю, та десь удалині ухав філін. Вона дивилася на Ериду, спостерігаючи, як відблиски полум’я ковзають її блідою тонкою шкірою. І бачила не розбійницю в обгорілому темному плащі, не вбивцю з холодним поглядом. Вона бачила ту худу, налякану дівчинку, яка колись стискала її руку так сильно, що пальці німіли від болю, і пошепки повторювала:
«Біжімо, Бетті… Біжімо швидше».

Це було п’ятнадцять років тому.

  День тоді видався сонячним і теплим — за мірками норнів, звісно. Вітер дув із півдня, і старійшини казали, що це добрий знак. Зима відступає, а незабаром можна буде знову полювати на оленів у низинах.  Бетті тоді було десять. Еріді — дев’ять. 
Вони жили в маленькому селі у Сноуден Дріфтс, загубленому серед засніжених пагорбів і рідкісних хвойних гаїв. Десяток добротних будинків із каменю та соснових колод, вівчарні, кузня й спільне вогнище, біля якого вечорами збиралися родини. Місце, де в повітрі змішувалися запахи диму, меду та свіжого хліба. Місце, де дві маленькі норнські дівчинки бігали серед снігів, ще не знаючи, що таке справжній холод.
  Вони гралися в хованки на східному краю села, біля гаю поруч із річкою, коли небо раптом спалахнуло червоним. Спочатку Бетті подумала, що це північне сяйво.
Але сяйво не кричить.
А тут кричали люди. Несамовито, так, що від цих криків душа ніби розліталася на дрібні уламки. Тріщало полум’я, а повітря раптом наповнив різкий запах — запах, який вона запам’ятала назавжди. Суміш горілого м’яса, паленої вовни й солодкуватого, нудотного смороду, від якого стискало щоки й до горла підступав спазм.
— Біжимо, — швидко сказала Еріда.
  Вона завжди діяла першою. Навіть у дев’ять років Еріда швидше ухвалювала рішення. Бетті була сильнішою та розважливішою, а Еріда — худенька, вертка, мов ласка, вже тоді вміла швидко міркувати. Вони побігли вгору схилом, до гаю, туди, де починалися пагорби. Бетті тягнула Ериду за руку, а та перечіплялася через коріння, але не падала.
Бо падати було не можна.
  Десь позаду пролунав моторошно загарчали. Але це були не вовки. Щось інше. Нижче. Зліше. Майже людське.
Це були Сини Сванніра.
Бетті впізнала їх за рогатими шоломами та татуюваннями, випаленими просто на шкірі.  Батько розповідав їй страшні історії про цих занепалих норнів — послідовників Культу Льодового Дракона Йормага. Про тих, хто проміняв душу й людяність на силу. Вони ввірвалися в село з двох боків. І вбивали не просто заради перемоги — вони робили це з лютою, фанатичною методичністю. Їхня філософія була простою й жахливою: очистити землі норнів від слабких і недостойних. Старі, жінки, діти — усі, хто не міг чинити опір, вважалися для них скверною, яку потрібно було випалити.
  З пагорба Бетті бачила, як її дядько Ульф, захищаючи свою родину, бився сокирою до останнього. Він поклав кількох нападників, але зрештою троє повалили його на землю й розірвали його на шматки. Вона бачила, як горів будинок коваля, але звідти вже ніхто не вийшов.
Еріда тримала її за руку, постійно повторюючи крізь сльози:
— Біжимо… біжимо швидше…
Бетті прикрила їй рот долонею й тихо прошепотіла:
— Тихо… тихо, Ері. Ми скоро повернемося додому. Коли вони підуть, ми обов’язково повернемося.
Серед снігів, сховавшись за деревами та валунами, вони просиділи всю ніч, боячись навіть поворухнутися чи видати хоч найменший звук. На світанку вони нарешті наважилися повернутися до села.

  Але там, де раніше стояло село, тепер залишилося лише попелище. Дим повільно здіймався до сірого неба, а серед нього кружляли ворони. Бетті запам’ятала їх назавжди. Їх було багато — дуже багато. Наче все небо було зіткане з чорного пір’я.
Будинок Еріди згорів дотла разом з усіма, хто був усередині…
Від дому Бетті залишилася лише кам’яна кладка печі й… кістки.
Мати.
Батько.
Молодший брат, якому було лише чотири роки.
Бетті впізнала його за обвугленою бляшкою від пояса — тією самою, з вибитим ведмедем, яку вона подарувала йому на Зимові Свята. Тією, яку він носив щодня відтоді.
  Вона не плакала. Не змогла видавити з себе жодної сльози. Усередині було порожньо й холодно — так само холодно, як у найглибшій крижаній розколині. Еріда знайшла її, коли Бетті стояла на колінах перед цими кістками, і мовчки сіла поруч.
— Ми тепер самі… — сказала Еріда глухим, спустошеним голосом. — Зовсім самі.
Бетті лише уривчасто кивнула.