Розділ 1. Вогник у снігах

Тімберлайн Фоллз, землі Норнів, на південний захід від Білопаперової Гори

Ніч вилизувала гори крижаним язиком. Сніг падав неквапом, наче втомлений бог перебирав чотки, упускаючи одну білу намистинку за одною. Десь унизу, в розколині між двома замерзлими скелями, горів самотній вогонь. З боку Долини Сніжинок він здавався самотьною іскрою, що мерехтіла у темряві.

Біля багаття самотньо застигла висока постать, закутана в чорні шкури. Судячи з її силуету, це була дівчина. Вона сиділа, підібгавши під себе одну ногу, а іншу витягнувши ближче до тепла. Її пальці, вкриті старими шрамами та свіжими саднами, перебирали зім'яті сторінки старого щоденника, вирваного в дредж-інженера три місяці тому. Полум'я вихоплювало з темряви її обличчя — гостре, з високими вилицями та шрамом через ліву брову. Вона була худішою за своїх соплемінниць, а її довге чорне волосся, сплутане в колтун, лежало на плечах, вкриваючи плащ із вовчої шкури, просякнутий димом і кров'ю.
— У глибинах печер Гренторф, старі лабораторії. Зразок А-7: кинджал, що пройшов резонанс із первородним вогнем. Дослідний зразок. Не завершений. Прийнятий на зберігання Старшим Інженером, — тихо бурмотіла Еріда.
Вона криво всміхнулася, оголивши гострі зуби, що білш походили на хижі ікла.
— Робота — плюнути й розтерти, — прошепотіла Еріда, ховаючи записи за пазуху. — Кроти так кроти.
Вона загасила багаття жменею снігу, той погас із тихим шепотом, і долину раптово поглинула непроглядна темрява. Під її ногами тихо хрускотів лід, десь удалині вив вітер, а може й вовки. Еріда звикла до цього звуку, вони її не лякали. Вовки були чеснішими за людей.
Чорною тінню вона ковзнула до розколини, де земля йшла вниз широкою пащею печери.

Вхід у Гренторф, систему печер, заселену дреджами, пах вологістю, машинним маслом і залізом. Дреджі — це згорблені й коренасті, трохи нижчі за людський зріст, істоти, схожі на кротів, що ховаються у сирій темряві печер. Їхні каламутні, недорозвинені очі майже сліпі, але чуткі вуха вловлюють найменший шорох. Від них виходить важкий, мускусний і терпкий, як стара псяча шкура під дощем, запах брудних тіл. Вони ненавидять усіх і вся, хто живе на поверхні, і раз у раз влаштовують раптові нальоти на поселення, сіючи смерть і хаос серед мирних жителів.  Вони вічно копаються у своїх механізмах, пищать і перегукуються своєю гортанною мовою. Та для Еріди вони були лише прикрою перешкодою, не більш.
Дочекавшись, поки місяць, сором'язливо виглянувший з хмари, не сховався назад, вона ступила всередину печери. Тіні обіймали її, як старі знайомі. Еріда не користувалася магією — не тут і не зараз принаймні. Тільки ноги, зігнуті в колінах, тільки дихання, затиснуте в грудях. Еріда була розбійницею, тихою вбивцею, і скрадання в тінях було її рідною стихією. Вона обійшла першого вартового, який клював носом біля згаслої жаровні. Турелі біля входу клацали механічними шиями, ковзаючи повз них — вона притискалася до стіни там, де її запах і тепловий слід плутався з парою з вентиляції.
«Щось якось надто легко», — подумала вона, швидко пробігши вглиб тунелю.
Розслабившись, вона недбало зробила крок, і тут же її нога спіткнулася об щось, що висунулося з-під землі. Дредж-робітник, прориваючи новий тунель, висунув голову з-під землі рівно в той момент, коли Еріда ступила в його бік. Тупорила морда, незрячі вологі очі, та вуса, що тремтіли в повітрі, вирячилися в бік порушниці.
— Хр-р-р? — здивувався дредж.
Еріда грубо вилаялася по-норнськи так, що розплавило б столітній лід. Миттєво оголивши кинджали, вона одним блискавичним рухом полоснула по горлу дреджа. Та було вже пізно...
Раптовий писк тривоги розрізав повітря. І тут же — тупіт десятків лап по каменю.
— Драконові сволоти!.. — вона швидко стала в бойову стійку, оточена натовпом озброєних молотами й рушницями людей-кротів.
Перший із натовпу дредж упав із пробитим горлом, другий — із двома метальними кинджалами в грудях. Третій спробував накинути на неї сітку, але Еріда пішла в перекид і всадила лезо йому в пахву. Кров бризнула гарячим струменем на сніг, який нанесло зі входу.  Вона стрімко ковзала поміж ворогами, не даючи їм навіть можливості зреагувати на її удари.
— Дев'ятий... десятий...? — вона збилася з ліку, коли чергова тварюка впала від її клинка.
Еріда рухалася швидко — швидше, ніж за нею встигали сліпі морди. Злість розганяла її кров, кожен дредж нагадував їй тих монстрів, які прийшли в її село п'ятнадцять років тому. Не кроти — ні, ті були
чудовиськами куди страшнішими. Але й ті, й ці вбивали невинних через своє збочене світосприйняття. Відволікшись на спогади, вона не помітила, як одна з тварюк вчепилася їй у передпліччя. Великі жовті передні різці прокусили товстий шар шкіряної броні й вп'ялися просто в плоть плеча. Еріда заричала — по-звірячому — і, не зволікаючи ні миті, вона розтрощила дреджу морду руків'ям кинджала, а другим лезом — коротким, точним рухом — добила його через вухо, просто в мозок. Але дреджі все лізли й лізли, їм не було кінця. З бічних тунелів, зі щілин у підлозі, з-за поворотів. Еріда з боєм продовжувала шлях углиб печер, залишаючи за собою кривавий слід, і розуміла: так довго відбиватися вона не потягне. Вона пропустила ще один удар. Чийсь молот прийшовся зі спини по ребрах — усередині щось хруснуло. Еріда впала на коліно, змахнула кинджалом, розпорола комусь черево, та руки вже тремтіли від болю. І в цей момент вона почула, як збоку клацнула турель. Приціл турелі націлився їй прямо в груди.
— Та хай тебе грець..., — встигла подумати Еріда з сильним роздратуванням, але без жодного страху. Була тільки злість — гостра, як скалка льоду. Її очі звузилися, блиснули жовтим, шкіра на обличчі натягнулася...  Заряд за дугою перелетів через коридор і... замість того, щоб розірвати
дівчину на шматки, він ударив у щось невидиме. Повітря навколо Еріди затремтіло, замерехтіло...
— Бах!
Снаряд відлетів назад і врізався просто в турель. Механізм вибухнув фонтаном іскор і уламків металу, зануривши в німий ступор не лише Еріду, а й дреджів, що її оточували.  Раптово біля Еріди по колу спалахнуло синє полум'я. Вогонь стрімко рвонув назовні, поглинаючи чудовиськ обпалюючими язиками згубного жару. З дикими криками вони кинулися навтьоки, качаючись по кам'яній підлозі в марних спробах загасити полум'я.

Еріда підвела голову. Над нею в яскравому сяйві мерехтів магічний купол — ніби витканий зі світла й самої чистої волі. А за ним, там, де щойно спалахнуло полум'я, стояла молода висока жінка-норн. В одній руці вона міцно стискала сяйливий жезл, а другою повільно опускала важкий щит. Її світло-фіолетове волосся, зібране в недбалий вузол, сяяло м'яким німбом. Очі кольору теплого бурштину палали праведним вогнем, а масивні наплічники на плечах виблискували, віддзеркалюючи магічне сяйво.
— Ну й довго ти ще валятимешся серед трупів, мов стара падальниця? — з глузливою усмішкою запитала  висока норнка й простягнула руку. Еріда міцно схопила її та підвелася. Тієї ж миті хвиля чистої теплої енергії прокотилася її тілом — рвані рани затягнулися, зламане ребро стало на місце, і дихати відразу стало легше.
— Бетті? — з подивом видихнула Еріда.
— Ну а хто ж іще, дурепко? — Грелізабет, або просто Бетті, як її називали друзі, широко всміхнулася. — Вставай. Цих брудокопів тут іще повно.
Дреджі, оговтавшись від недавнього шоку, знову  оточили порушниць спокою, готові будь-якої миті кинутися в атаку. Не мовивши ані слова, дівчата стали спина до спини. Вони рухалися так злагоджено, ніби відпрацьовували цей бій сотні разів. Це був смертельний танець, відточений роками спільних битв. Бетті тримала щит, приймаючи на нього удари важких молотів і відбиваючи снаряди, а Еріда раз по раз пірнала їй під руку, різала, кружляла й метала кинджали. Її клинки прорізали ряди дреджів так само легко, як розпечений ніж проходить крізь масло, і з кожним рухом на кам'яну підлогу падало ще одне бездиханне тіло. Зрештою дреджі спробували взяти їх числом, та Бетті з усієї сили вдарила жезлом об землю. Під їхніми ногами спалахнула магічна руна, і хвиля карального світла вибухнула, розкидавши ворогів у різні боки.
— Ти навіщо сюди приперлася? — крикнула Бетті, відбиваючи постріл із рушниці.
— Тобі яка різниця? — огризнулася Еріда, метнувши кинджал просто в горло черговому дреджу. — Це моя особиста справа...
— І що це за така особиста справа, що тебе аж сюди занесло?
— Тебе мої справи не стосуються... — холодно відповіла Еріда, перестрибуючи одразу через трьох кротів і в польоті кидаючи по кинджалу в кожного. — А ти що тут забула?
Бетті на мить завмерла. Вона подивилася на подругу так, наче бачила її вперше.
— Ти... ти серйозно? Я ж заради тебе сюди примчала!
— Ага. Ну, дякую, — зневажливо відказала Еріда. — Можеш тепер іти. Я й без тебе впораюся.
— Ой, та невже? — усміхнулася Бетті. — Я вже бачила, як ти «впоралася», коли валялася на підлозі.
Вона різко махнула щитом, відкидаючи трьох дреджів просто в стіну.
— Я вже подумала, що мені доведеться поховати тебе тут, невиправна ти дурепо!
Еріда промовчала. Вона добре знала цей тон. Бетті не намагалася образити її такими словами — просто так вона показувала, що хвилюється.
А тим часом бій добігав кінця. Останній дредж упав, отримавши кинджал просто в спину, і навіки завмер на холодній кам’яній підлозі. Тиша в печері стала майже дзвінкою. Лише десь у глибині монотонно крапала вода, а поруч тихо шипіла пошкоджена турель.
— Гаразд, — видихнула Бетті, витираючи рукою піт із чола. — Тож розповідай. Що ти тут забула?
Еріда голосно зітхнула й неохоче витягнула з-за пазухи пошарпаний щоденник.
— Ось, — сказала вона, простягаючи його подрузі.
Бетті швидко переглянула старі сторінки. З кожним перегорнутим аркушем її брови хмурилися дедалі сильніше.
— Ти серйозно? Спалювач?! Та це ж просто казки!
Еріда лише відповіла їй холодним поглядом.
— Ну добре, як знаєш, — Бетті знизала плечима й повернула їй щоденник. — Веди. Показуй, де цей твій дурнуватий кинджал. А потім ми з тобою поговоримо.

І вони рушили далі, глибше в тунель. Сирий земляний прохід то звужувався, змушуючи їх майже повзти, притискаючись спинами до холодної стелі, то знову розширювався, гублячись у густій, липкій темряві. Стіни, подекуди укріплені іржавими металевими скобами, смерділи прілою глиною та грибницею. Здавалося, саме повітря тиснуло на плечі — важке, наче над ними лежали цілі гори породи. Вони спускалися все глибше, туди, де поступово завмирав будь-який звук із поверхні. Нарешті тунель урвався, і перед ними відкрилася величезна підземна печера. І перше, що кинулося в очі, — нескінченні гори заліза, розкидані довкола. Замість кам’яної підлоги тут лежали рівні залізні плити, а поверх них безладно громадилися уламки рейок, погнуті шестерні та остови зламаних механізмів, давно проіржавілих наскрізь. Подекуди серед металевого мотлоху чорніли маслянисті калюжі, відбиваючи тьмяне біле світло жезла Бетті. 
Навколо панувала гнітюча тиша. Ще зовсім недавно тут, мабуть, копошилися сотні дреджів. Але бій біля входу, схоже, розігнав їх по глибших тунелях — тих, кому пощастило  не вмерти. Сліпі боягузливі істоти знову зарилися в землю, пішовши в найнижчі шари підземелля, куди не проникало ані світло, ані незвані гості.
Озирнувшись, дівчата зрозуміли: вхід до лабораторії, про яку згадувалося в щоденнику, має бути десь тут. Серед нагромадження мотлоху стирчали безформні прилади з погаслими шкалами та потрісканими колбами. Пройшовши до дальнього кінця печери, де колб, пробірок і зламаних пристроїв різних розмірів було в рази більше, вони виявили прохід до бічної кімнати, з якої ледве пробивався тонкий промінь світла. Вони ступили всередину.
Повітря тут було до нудоти важким, просякнутим запахом озону та старого мастила. Посеред кімнати, на столі, стояв лабораторний пальник. Його слабке, нерівне полум’я відкидало на стіни танцюючі тіні, перетворюючи звичайні предмети на моторошні силуети. Столи — їх тут було кілька — прогиналися під вагою дивовижного безладу: сулії з каламутними осадами, схеми на уривках пергаменту, розсипи гвинтиків і дивні інструменти, призначення яких міг би зрозуміти хіба що божевільний. І серед цього хаосу, згорбившись на хиткому табуреті, сидів Старший інженер. Його сіра шкіра туго обтягувала кістки, а довгі рідкі вуса, зовсім сиві, звисали вниз. Він несамовито запищав, коли Еріда увірвалася до кімнати й приставила вістря клинка до його горла.
— Кинджал! — проричала вона. — Де він?
— Ч-ч-чого...? Я н-не...
— Зразок А-7. Хутко! — Еріда трохи сильніше натиснула лезом.
— Н-н-немає його, — просипів дредж. — В-він... не завершений. Експеримент провалився.
— Брешеш.
— Н-не брешу! Він згорів! — дредж скосив погляд у бік уламків біля одного зі столів. — Залишилося тільки сміття... і креслення...
Еріда подивилася в його мутні, білі очі. У них не було ні хитрощів, ні насмішки, ні брехні — лише страх, що сковував його серце. Вона різко провела лезом по горлу. Бетті здригнулася й скрикнула, прикривши рот руками. Дредж, хриплячи й захлинаючись кров’ю, сповз на підлогу, затискаючи лапами рану. Його й без того тьмяні очі поступово вкрила пелена вічності.
— Еріда... він же... — у голосі Бетті прозвучали нотки жалю й осуду.
— Угу, — байдуже відповіла Еріда, навіть не обертаючись.
Вона витерла кинджал об якийсь клапоть тканини, що лежав на столі.
— Він сказав правду. Я знаю. Саме тому він став для мене непотрібним.
Вони обійшли лабораторію.
На тому самому столі, куди перед смертю скосив погляд дредж, серед обгорілих схем і розбитих склянок лежав обвуглений клинок — колись, мабуть, прекрасний витвір, а тепер лише шматок почорнілого металу.
А поруч лежав згорнутий сувій пергаменту.
Еріда розгорнула креслення. На пожовклому, потрісканому пергаменті, де сліди часу переплелися з глибокими зморшками матеріалу, проступав малюнок кинджала.
Легендарний кинджал із полум’я — «Спалювач».
Саме лезо було втіленням чистого, дикого вогню, який шипів і пульсував, наче струмінь зварювального пальника, готовий пропалити будь-яку броню. А руків’я було немов ода первісній люті. На ньому застигла морда звіра з палаючими очима, що вишкірювалася в безмовному рику. Металеві ікла з протилежного боку руків’я переходили у два хижі кігті, які тягнулися до основи леза. Це був не просто кинджал. Це була стихія, посаджена на повідок. «Спалювач» не різав — він випалював. І кожна деталь, кожен інгредієнт — усе було розписано на клапті старого потрісканого пергаменту чорнилом, що мерехтіло, немов у ньому жеврів маленький вогник. Серце Еріди шалено закалатало від хвилювання. Якщо є креслення — значить, є й шанс.
— Ось що мені потрібно... — тихо сказала вона.
Бетті стояла у дверях, схрестивши руки на грудях.
— О-о-о, малюнок кинджала? — із неприхованим сарказмом промовила вона. — І заради нього ти вбила беззбройного.
У її голосі, як і раніше, звучали нотки смутку й жалю.
— Я зробила те, що мала зробити.
— Ха! І це ТАК ти виправдовуєш свої холоднокровні вбивства?!
Еріда нарешті обернулася.
У її очах палав вогонь — але зовсім не той, який вона шукала в кинджалі. Це було холодне, зле полум’я ненависті.
— Ти знаєш, навіщо я це роблю, Бетті.
— Досі?.. Заради помсти? Цей твій дракон, культ... — Бетті зробила крок уперед і сумно похитала головою. — Не можна жити цим, Ері. І це точно не дає тобі права ставати чудовиськом.
— Чудовиськом?.. — кутик її губ сіпнувся у подобі усмішки. — Чудовиська вбили мою сім’ю. І твою теж, якщо ти не забула!
Бетті промовчала.

Назад вони вирішили повертатися тим самим шляхом, яким прийшли. Блукати печерними лабіринтами було б безрозсудством — у цих тунелях можна було загубитися на кілька днів. Запах смерті ще не встиг вивітритися з проходу. Він змішувався із сирою гниллю печерного грибка, холодною вологою мокрої глини, що липла до чобіт, і прогірклим димом дешевого мастила, яким дреджі змащували свої механізми.
Еріда йшла мовчки, знову й знову прокручуючи в голові події останньої години. І раптом, не обертаючись, запитала:
— То як ти мене знайшла? Ще й так вчасно?
У її голосі чулося щире зацікавлення.
Бетті не відповіла одразу. Вона мовчки дивилася собі під ноги — на дві тонкі цівки крові, що тягнулися між вдавленими слідами на брудній глиняній підлозі.
— А? У сенсі — як? — перепитала вона.
— У прямому. Я зайшла в ці печери сама й тихо. І повір, я точно знаю, що була одна. А потім раптом ти з’являєшся тут у повному спорядженні — і саме в потрібний момент. Наче точно знала, куди йти.
Бетті ще трохи помовчала, а потім зітхнула.
— Ну... я була в патрулі. Обходила околиці в горах, коли раптом у нічній темряві побачила маленький вогник. Самотній і акуратний. Тут рідко розпалюють багаття, особливо біля печер дреджів. Я вирішила перевірити... але коли підійшла ближче, вогонь раптом згас.
Вона на мить замовкла.
— Дійшовши до місця, я помітила сліди. Вони явно були норнські — дреджі так не ступають. Вони вели до тунелів...
— І ти пішла за ними, — закінчила за неї Еріда.
— Угу. Дійшла до входу й почула крики та звуки бою. Ну, я й увірвалася. І, на свій величезний подив, побачила там тебе.
Еріда глянула на Бетті. Її погляд був гострим, примруженим, але в куточках губ ховалася тінь усмішки.
— І давно це патрулі ходять так далеко від міста? Та ще й поодинці?
Бетті трохи відвела погляд, намагаючись не дивитися на подругу.
— Ну... часи зараз неспокійні, — пробурмотіла вона, ледь знизавши плечем. — Та й у патрулі я зазвичай ходжу сама.
— Угу, — Еріда знову повернула погляд у темряву тунелю. Голос її залишався рівним, майже байдужим. — Ясно.
Вона зробила вигляд, що повірила.
З печери вони вийшли вже майже перед світанком. Сніг припинився. Холодні зорі догорали в темному небі, а місячне світло поступово поступалося місцем першим променям нового дня.
— Це ти вступила до гвардії, — раптом сказала Еріда, не дивлячись на подругу. — Стала Стражем. Захищаєш людей від загроз і чудовиськ.
Вона на мить замовкла.
— А я... я стала тим, кого ці люди й ці чудовиська бояться.
— Я не боюся тебе, — тихо відповіла Бетті, поклавши руку їй на плече.
— Вірю. Бо ти досі пам’ятаєш ту заплакану дівчинку, з якою разом їла щурів під завалами згорілої таверни.
Бетті сумно усміхнулася.
— Ти все ще та дівчинка, Ері. Просто... заблукала.
— Ні, — Еріда стиснула в руці креслення. — Я нарешті знайшла шлях.
Вона подивилася на північ. Туди, де серед вічних морозів спав Льодовий Дракон.  І її погляд знову запалило полум’я ненависті.
Дивлячись на свою давню подругу, Бетті подумала, що більше нізащо не випустить її зі свого поля зору. Вона тихо зітхнула й розвернула Ериду обличчям до себе.
— Тоді я піду з тобою! Хоч на край світу — але з тобою! Бо якщо ти справді станеш чудовиськом, я буду єдиною, хто зможе тебе зупинити... єдиною, хто допоможе тобі залишитися собою.
Еріда не відповіла. Але й не відсторонилася. Вони стояли так ще довго — дві сироти з одного села, дві сестри не по крові, а за долею. Дві зламані душі, які все ще трималися одна за одну...
А далеко внизу, у глибинах печер, дреджі вже збирали тіла своїх загиблих і проклинали наземників, що пройшли смертю крізь їхній дім.