1

Пролог

Літо двадцятого року я провела мертвою. Мої джинси поросли чорною пліснявою, очі і повіки повиїдали птахи, а взуття і два пальці на зламаній нозі дістались який тварині. Крізь обідрану спину і долоню, крізь порізаний запясток проросла трава. Волосся теж з нею сплуталося. Якби хтось мене зараз знайшов, то не зміг би відділити одне від іншого. Стежка, якою я дісталась аж сюди загубилась. Вітер старанно причесав траву, і вона зімкнулась, переплелась своїми листям, а подекуди і стеблами. Ніщо не видає моєї присутності у зеленому мирному океані, і як я після всього тут опинилась і гадки не маю. 

***

— От дідько, проспала, — прошепотіла я, щоб жоден звук розчарування не розбудив старої баби, власниці квартири, де я винаймала кімнату. 

Добре, що все спакувала ще в п'ятницю, бо зараз би не знала за що хапатись! Цю відпустку довелось планувати кілька тижнів, щоб присвятити її зйомкам короткої документалки для свого ютуб каналу. Я знімаю в старих садибах, де життя і час застигли в покручених стінах. Мені подобається ця містична атмосфера. Хоча іншим це не дуже цікаво: переглядів майже немає і канал схожий на архів. Поки жодне відео не завірусилось, а контент я додаю дуже рідко. Зазвичай відвідувачі потрапляють сюди випадково. Але цей фільм точно все змінить.

Я ретельно підготувалася до поїздки: купила дорожню камеру-реєстратор, спакувала в заплічник два акумулятори, поклала записник, ручку, зміну шкарпеток, худі, шапку, кілька злакових батончиків, термос, запальничку, пять таблеток сухого спирту, паперові гроші, кредитні картки (хоч би не загубити), телефон, кілька футболок, кросівки і десь тут були квитки на автобус. Усе це вміщується у невеликий рюкзак. Маршрут я розпланувала так: найдовшу дистанцію проїду автобусом, який бере на борт велосипеди, а далі сама — через поля, селища та ліси. Це прекрасно, почуватимусь наче у фентезі... І сподівалась у майбутньому зрежисерувати щось таке. Єдина проблема в таких подорожах — ночівля. Кілька разів мені доводилося залишалась просто неба, а одного разу я ночувала у покинутому домі лісника. Було страшнувато. Коли зрідка згадую про це, посміхаюсь кутиком губ і думаю: “Така собі, пригода”. Бо насправді то був жах.

Відпустку я взяла на Зелені свята. Відзначати Трійцю поїхала до батьків. Коли розповіла їм свою ідею, вони, всупереч моїм сподіванням, були не в захваті. Надто мама. Вона благала мене не витрачати час на ці дурощі, тим більше на Зелені свята, коли, як розповідала прабабуся, русалки і мавки ходять по землі і гублять тих, хто блукає поодинці у їхніх володіннях.

Я пообіцяла, що не поїду, а потім плюнула і поїхала. Ну що зі мною може статися? Тим більше, що містичні історії про те місце стануть класним наповненням фільму, а те, що його знято на русальний Великдень буде фішкою. Це точно сподобається людям, і я зможу підзаробити на каналі. Якщо щось піде не так, це буде навіть добре! Вранці я склала все необхідне в заплічник, і поїхала великом на автовокзал. За вісім годин автобус мав доставити мене на зупинку серед поля. Дісталася б туди ще до того, як сонце починає пекти. Дорогою планувала знімати поле. Досвітні кадри зазвичай приголомшливі! Неподалік була покинута садиба. Там я б перекусила, обійшла об'єкт, зробила б пробні кадри, накидала план зйомки. Приблизний сценарій уже був, та, може, довелось щось змінити. Коли перевалило б за полудень, пообідала б гречкою. Головне, щоб не забула заварити її на останній заправці перед виходом! Десь після другої години — світло в цей час найкраще — почала б знімати. Темні закутки садиби і загальні плани поля залишила на вечір — тоді вони виглядають найорганічніше. Проте ночувати, мабуть, знову довелося деінде, бо до найближчого села треба було педалити ще кілька годин, і хто зна, чи знайшовся там у когось для мене прихисток. А у всьому іншому план був чудовий.

Тільки чомусь було тривожно. Не покидало відчуття, ніби зачепилася за гвіздок светром, він почав розпускатись і тепер будь-якої миті я могла опинитися гола на велосипеді посеред проспекту. Ой, годі! Це все нервове: сьогодні проспала, а вчора тато розповідав родинні побрехеньки, щось про те, як русалки намагалися втопити його брата. Та всі знають, що якби дядько Петро менше пив, то і русалку б не зустрів. Треба було відволіктись.  

На проспекті сталась аварія. Чекати, поки приїде евакуатор і поліція з усім розбереться, часу не було, тому я розвернулась і поїхала в об'їзд. Як не дивно, на автобус я встигла — неймовірна вдача.

Їхалося мені комфортно, наскільки це дозволяли тверді сидіння і вузькі місця для ніг. Я навіть заснула і прокинулась саме перед тим, як водій повернув на двадцятихвилинну  зупинку на заправці. Я взяла термос із гречкою, аби залити її гарячою водою з автомата, і вийшла купити собі каву й шоколадку. Тоді зайві калорії не завадили б. 

За дві години автобус привіз мене до місця призначення. Зупинка виявилась витоптаним карманом при дорозі. Відповідний знак загубився у височенній траві. Водій, вусатий здоровань, поважно вийшов із кабіни, аби дістати велосипед із багажного відділення. 

— Що це за місцина така..? Поле та й годі. Чи ти косити цю траву приїхала, дочко? - підморгнув він.

— Що ви! Хі-хі… Я перетну його. Дорогою буду знімати. Для фільму. Я блогерка.

— Ти? На оцьому лісапетику?! Хай бог милує! А блогер це те саме, що і кіношник, так? Я ж то думав, що ви їздете на великих машинах з охороною, а тут таке.

— Ем-м-м… Я власне… Тобто…

— Та я жартую, дитино. Пробач, пробач… Тримай свій транспорт, — дядько дістав мій велосипед і поставив його на підпорку. — Не думаю, що тут десь є дорога. Скільки їжджу, ніколи не бачив. Оця височенна трава, вища за мене, тут постійно стоїть, навіть взимку не в'яне. Чув, кажуть, то через те, що колись тут було русальчине озеро. Його осушили, засипали, та десь все одно б’є ключ, і тому все поле поросло очеретом. Хоча це й не очерет зовсім, та кажуть, це русалки так помстилися. За те що люди споганили їх домівку.