Надворі непогода. Незважаючи на те що на календарі вже кінець березня справжньою весною й не пахне. Навкруги похмуро та непривітно. Кучугури незаймано-білого снігу перетворилися на огидну мішанину зі сміття, бруду і ще чогось гидотного, що сочилися рясними гнійними виділеннями наче тріснутий чиряк. Небо, насуплено-невдоволене, частенько чхає колючо-пронизливою мжичкою. Повітря просякнуте противною вологою й сирістю.
Зоя поспішала на роботу. Від її дому до невеличкої міської аптеки, де вона працювала фармацевтом було рукою подати. Тож жінка прямувала вулицею, кутаючись у свій благенький плащ, стараючись обминати численні струмки і калюжі талої води. На душі у неї було смутно й тривожно. Численні буденні клопоти та проблеми не давали спокою і на хвилину. Не дозволяли розслабитися й хоч на мить відчути себе щасливою.
Занурена в свої життєві негаразди жінка не зважила на автомобіль котрий промайнув повз неї. Тільки феєрверк брудних бризок, що облив її ледь не з ніг до голови змусив Зою відволіктися від своїх невеселих дум. Вона стріпонулася й люто зиркнула на свого кривдника. Величезний чорний позашляховик нагадував доісторичного динозавра. М’яко похитуючись на свої колесах він пронісся ще кілька метрів, а потім невдоволено вискнувши гальмами зупинився.
Дверцята відчинилися і з авто вигулькнула голова в шкіряній кепці. Водій джипу виявився доволі симпатичним мужчиною середнього віку. Карі очі і приплюснутій ніс на засмаглому обличчі. Міцно стиснуті губи й вигнуті дугою брови. Винувато глипнувши на жінку незнайомець приємним басом гучно прогудів:
– З вами все гаразд?
– Дякуючи вам уже ні, – в’їдливо відрізала Зоя.
– Вибачте, – примирливо промовив шофер позашляховика й додав. – Я чесно не хотів заподіяти вам такого. Просто поспішаю дуже. Не помітив вас. Чим можу спокутувати свою вину?
– Нічим, – сердито відгризнулася жінка. Вона стояла мокра й нещасна, відчуваючи як сльози мимоволі починають застеляти її очі.
– Гаразд. Може вас хоч підвезти куди скажете.
– Але ж я забрудню вам автомобіль – здивуванню жінки такій доброзичливості не було меж. – Я ж вся мокра і в багнюці.
– Нічого, не хвилюйтеся. Мені все рівно потрібно сьогодні на мийку. Заодно і салон почищу. Ну сідайте ж скоріше.
Пропозиція несподівано видалася Зої вельми спокусливою. Приїхати на роботу на такому шикарному авто, щоб позаздрили подружки-щебетушки, щоб потім не давали спокою розпитуючи весь день. А чому б і ні? Хіба вона не може побути хоч на мить «крутою» леді яку підвозять на таких дорогих машинах? Хай позаздрять. Хай пообмовляють. Хай чухають потилиці від здивування й здогадуються хто це, звідки, і які у них стосунки.
Подумки посміхнувшись від таких підступних думок Зоя згідно кивнула головою на пропозицію водія навіть і на секундочку не задумуючи про можливу небезпеку. Та й чого було боятися? Що могло трапитися з нею цього весняного ранку серед велелюдного міста? Хто міг зазіхнути на таку сіру й непримітну мишку як вона? Кому вона була потрібна на цьому світі окрім своїх батьків? Ніхто й нікому.
Тож спритною вивіркою прошмигнувши в салон позашляховика Зоя зручно влаштувалася на широкому сидінні поряд з незнайомцем. В порівнянні з не надто привітною атмосферою вулиці в авто було затишно й тепло. З динаміків аудіо-системи приглушено лунала якась закордонна музика. Пахло натуральною шкірою, кокосовою стружкою й свіжою ялинкою.
Автомобіль тихо замуркотівши потужним двигуном вдоволено зірвався з місця м’яко підстрибуючи на численних дорожніх ямах та вибоїнах. Кілька хвилин такої подорожі і жінка раптом відчула, що легке похитування позашляховика заколисує її мов колиска й вона от-от зануритися в сон. Враз свідомість полишили всі турботі та тривоги, що не давали їй спокою стільки часу. На душі чомусь стало так легко і безтурботно. Наче вона потрапила в казку, в чарівну карету, що везе її на бал до прекрасного принца.
З зусиллям відігнавши такі нав’язливі і водночас приємні марева Зоя наважилася заговорити з чоловіком поряд якого сиділа. До цього вона лише сказала куди їй потрібно потрапити, а тепер вирішила поближче з ним познайомитися.
– Мене звуть Зоя, – промовила жінка і чомусь зашарілася мов підліток.
Водій на мить відірвався від дороги і окинув її швидким чіпким поглядом. Потім кутики його вуст ледь помітно піднялися і чоловік коротко представився:
– Костянтин.
Всю подальшу дорогу вони мовчали і тільки біля входу в крамницю, коли Зоя вже вилазила з машини шофер промовив:
– Я після роботи заїду за вами. Сходимо кудись на філіжанку кави. Треба ж мені якось загладити свою провину.
Очі чоловіка при цих словах так лукаво зблиснули, що жінка і миті не вагаючись погодилася. Вони домовилися на яку годину він за на нею заїде, після чого позашляховик фиркнувши двигуном помчав по своїх справах, а Зоя поспішила до аптеки. Там в підсобці був змінний одяг, взуття й халат. Жінка віддавала перевагу короткій стрижці, тому волосся висохло швидко і на робочому місці вона появилася в цілком пристойному виді з радісною посмішкою на вустах.
Оцей, вдоволений, вигляд жінки не залишився непоміченим серед її подруг-аптекарш. Вони накинулися на Зою з нескінченими розпитуваннями про причини такого піднесеного настрою в неї. У відповідь же їм було лише її загадкове мовчання. Зрештою, а що жінка могла сказати колежанкам? Вона й сама до пуття не знала чому така радісна, чому серце схвильовано тріпоче, чому в душі забуяло передчуття чогось прекрасного. Адже ж нічого такого особливого цього ранку не трапилося. Випадкове знайомство, звичайний мужчина, банальне запрошення на каву…
#1021 в Жіночий роман
#3759 в Любовні романи
#886 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 28.09.2021