II-IV.

— Мелісо… Мелісо, отямся, — десь здалеку наказав мені Калеб. — Місячівно, негайно розплющ очі!

Холодні долоні стискали моє обличчя. Я слухняно відкрила повіки, важкі від сліз, що заливали мої щоки уві сні. Вампір сидів поруч на ліжку й з тривогою дивився на мене.

— Не чіпай мене… — прошамкала я, намагаючись відсунутись, усе ще перебуваючи під дією того страху, що пережила усього хвилину тому. Проте все, що мені вдалося, — лише глибше втиснутися в подушки. — Не чіпай більше ніколи.

Та руки він не забрав.

— Це просто сон. Дурний сон. Жахіття, й нічого іншого. Він ніколи більше не повториться, клянуся. Ти в безпеці, серденько, запевняю тебе. І не гориш. Роззирнися.

Полум’я в каміні, що майже згасло, коли я вкладалася спати, тепер вирувало так сильно, що розсипало іскри довкола, і до мене не одразу дійшло, чи все це ще відбувається уві сні й звідти зараз вдруге нападе вогняна тварюка, чи все насправжки й загроза справді минула. Так, це геть не той феєрверк у підвалі. Таке трапляється іноді, коли відьма відчуває некерований сплеск емоцій. Моторошних або, навпаки, приємних. Якось одна панянка кохалася з інкубом на березі й без того бурхливої річки, міць якої селяни стримували загатою. І я вже не знаю, що там той демон виробляв із нею — хоча збрехала б, сказавши, що мені не цікаво, — та їй було настільки добре, що водяний натиск зруйнував греблю, й селище таки затопило.

В мене, на щастя, до пожежі не дійшло. Не хотілося б спалити маєток, хоч тепер він вже не здавався мені файним місцем для відпочинку. У його стінах оселилася тьма. І її осередок все ще знаходився поруч зі мною.

Попри збурений вогонь, мені було настільки холодно, що мене аж трусило. Крижані Калебові пальці на щоках тепла не додавали, навпаки, ніби всотували в себе останнє тепло з мого тіла.

— Вибач мені, — тихіше мовив він, зазираючи мені в очі.

— За що? — спитала я.

Чомусь здавалося, що вампір знає, що саме мені наснилося та яка його участь в тому страхітті. Та його братії непідвладне блукання снами, тому й він цього не вміє. Я сумніваюся, що в його чарівному арсеналі напівлегальних артефактів найдеться щось належне для цієї брудної справи, бо сновидіння — то найпотаємніше й найособистіше, що має людина чи будь-яка магічна істота.

— За те, що вдерся до тебе в кімнату.

Відповідь в нього знайшлася швидко. Як завжди.

— Як ти знав, що ти мені зараз потрібен?

— Ти кричала.

Дідько! Ось про це я не подумала! Якщо мій крик про допомогу чули й інші, то зараз сюди прибіжать усі: мама, Гвенда, пан Яґен, певно, також. Можливо я ще налякала його дочку.

— Гучно? — збрижилася я.
— Мелісо? — моє ім’я пролунало з-за дверей одразу після попереджувального обережного гуркоту. Та ви помиляєтеся, якщо вирішили, що до мене прибігла мама чи Гвенда. То був Ролфі. Якого біса! Невже ті дві химородниці наклюкалися так, що не чули мого переляканого вереску? Нічого собі! — Мелісо, все гаразд?

— О так. Так, Ролфі, все в повному порядку, — спіхом запевнила його я.

— Я чув, як ти кричала.

Та це я вже зрозуміла. Дивно, як від мого крику ще лавина не зійшла з сусідніх пагорбів.

— Мені лише наснилося нічне жахіття.

Аж тут Ролфі проказав те, чого я ніяк не очікувала почути.

— Авжеж, буває таке, якщо сумління брудне.

Це дежавю чи що? Я точно прокинулася?

Обдивившись спальню, перевіривши її на наявність інших монстрів, окрім вампіра й мене, і нікого не помітивши, я зітхнула з полегшенням.

Також від мого погляду не сховалося, як наїжачився Калеб. Тільки цього мені ще бракувало!

Мій новий знайомий й Гвендин любчик — це я згадала, лише трохи відійшовши від сну, — тим часом вирішив, схоже, скористатися з ситуації.

— То, може, якщо я вже тут… — він кахикнув, — я зайду й перевірю, як ти? Та під ліжко зазирну. Про всяк випадок.

О ні! Ну який скажений чорт його вкусив?!

По-перше, він точно в курсі, що Гвенда поклала на нього око — і це ще м’яко сказано, щоб не бруднити її репутацію, — по-друге, от навіщо при Калебі, га? Хоча сам Ролфі і не здогадувався, що в мене тут несанкціонований відвідувач, який загрожує йому летальними наслідками. Й мені, бо усі одразу ж дізнаються про скаженого упиряку, що мешкає в нас на горищі.

Намагаючись уникнути халепи, яка невпинно наближалася, якщо врахувати, що Калеб прибрав руки й тепер стискав кулаки та косивсь в бік дверей, я затулила вампірові рота та хутко відмовила:

— Я дівчина доросла, Ролфі, й бачила багацько цього. А монстри під ліжком не завше поганці, — в одної з моїх тіток живе такий, страшенно пухнастий. Він їй на ніч взимку постіль гріє, а потім знов вертається униз. — Іди собі. Я теж спробую ще трохи відпочити.

Вампір перевів очі на мене. Й провів іклами по долішній стороні моєї долоні. Злегка, не дряпаючи шкіру, навпаки, полоскотавши її трохи. Ось тепер у кімнаті потеплішало.

— Впевнена?

Калеб виразно закотив очі.

— Авжеж!

Ну чого він такий невідчепливий?! Й так, називайте мене упередженою, та ані краплі турботи в його поведінці я не вбачала.

— І що то за Ролфі такий? — спитав вампір, пересвідчившись, що той пішов.
— Хіба ти не знаєш? — я не забула, що він вештався в будинку ледь не з самого нашого приїзду чи, навіть, раніше.

— Щось його не надто цікавить Гвенда, — знизав він плечима, припинивши прикидатись.

— Певно, мені варто закрутити із ним, щоб зацікавила.

Калеб сердито примружився.

— Ти довго ще збираєшся згадувати це?

— Спитай мене років через шістдесят.

— Домовились.
— То тепер я дізнаюсь, що відбувається? — вкотре поцікавилась я, потираючи долоню об долоню, намагаючись знищити будь-які сліди Калебових доторків.

Він випростався, обдавши мене хвилею лавандово-удового вітерцю, й розвернувся до мене спиною. Знов. Запала сповнена його роздумами тиша.

Та тривала вона недовго.