II-II.

Звісно не вперше я стикалася з незнайомими чоловіками в матусиній спальні чи в нашому помешканні взагалі. Поки не з’їхала від неї у свою першу хатину.

Найкумеднішим, якого я пам’ятаю, був сатир. Та бідося так перелякався й знітився, зіткнувшись зі мною, що ще довго гасав по шафах попід самою стелею, наче справжній гірський цап.

За весь час я навіть встигла поділити маминих кавалерів на різновиди, як тих слимаків, скільки сотень їх там існує? Тільки цих кадрів було значно менше.

Деякі знайомитися не хотіли й сахалися мене, як чумної лікарки без балахона й маски. Інші ж намагалися потоваришувати. Логічна поведінка, якщо стосунки з мамою перетворяться на дещо серйозне.

Й бридкі вилупки, які одразу ж починали вдавати з себе мого втраченого й невідомого батька. Й наставляти та командувати мною. Не те щоб я понад усе берегла батьків образ — я ж його взагалі не мала, — та це обурювало найдужче.

Пан Клаус Яґен був ще гірший. Солодко-ввічливий, як помадка з черв’яків, від якої болять зуби й живіт, він нагадав мені одного дядечка на прізвище Крук. Дядечко той, полисілий, з черевцем й щиросердою усмішкою на лиці — та гниллю у глибині очей, — здавався кимсь штибу дарунка з небес чи Санта Клауса, якби того дідугана позбавили його скарбу — бороди. Пан Крук був одружений з відьмою, яка мала такий паскудний характер, що всі дивувалися, як він з нею уживається, чому він її не покине й всі вважали, що вона його, певно, закляла або залякала. Та де там! Той огидний збоченець обожнював дратувати її й капостити усім навкруги, та тішився тим, що ніхто ніколи не запідозрить бідолашного й приязного пана Крука. А витівки його були справді жахливі й жорстокі. Безкарність розбещує. Втім, ви по Калебу вже, мабуть, помітили це.

Ось так і пан Яґен, що бігав за моєю мамцею: здавався зніяковілим трохи — ще б пак, після того, як я застукала його в спідньому у спальні! — добродієм та тільки-но голубки привели себе до ладу й порадилися, як їм поводитися далі та приєдналися до нас із Гвендою у вітальні, він одразу ж причепився до мене й почав допитуватись про всяке. Про зніяковіння й мови вже не було! Мене таким не обтуманиш!

Поки я вирішувала, що гірше — його балаканина чи те, що кузина приперла з собою свого псяку, який свердлив мене поглядом, — мама узялася змішувати коктейлі. Й начхати, що до обіду ще далеко. В нас екстрена ситуація. І я абсолютно нічого не мала проти порції джин-тоніка чи чогось міцнішого.

— Тож я з тих самих Яґенів, — зауважив пан Клаус, набиваючи люльку, бо, якщо чесно, всім було байдуже й ніхто не питав, звідки він й чим займається. Гаразд, мамі, можливо, це і так вже відомо. Ну, я сподівалась на це. Проте, до того моменту, як пан Клаус претендуватиме на роль мого татка, ще надто далеко й, мабуть, взагалі не дійде. Якось матуся зізналась мені, що на свята їй завжди самотньо. Дарма я мала надію, що цього року мамі, щоб не нудьгувати, вистачить мого й Гвендиного товариства.

Результат тої її самотності хазяйновито розгулював по вітальні орендованого маєтку у чорних штанях й жилеті до них, та чорній сорочці з засуканими рукавами, виблискуючи широкими срібними браслетами на зап’ястках. Та в одязі, хоч тепер я роздивилась в його темній шевелюрі й бороді платину сивини, він все ще вражав одразу ж.

— Так-так, з яких? — намагаючись підтримати ледь живу розмову, щоб та остаточно не перетворилась на монолог пана Клауса, спитала кузина, бовтаючи гілочкою розмарину у своїй склянці.

— Династії, що століттями розробляла знаряддя тортур, серденько, — він вимовив це з такою блаженною посмішкою, ніби усе своє життя займався спасінням вимираючого виду кролів й досяг у цьому неабияких успіхів. — Усі патенти, усі ексклюзивні винаходи належать моїй родині, — дійсно, ма, кращої кандидатури для супутника на таке світле свято, як Різдво, не знайшлося. Був тільки він та, мабуть, якийсь відьможер. Або інквізитор. Йой, з одним я зустрічалась якось, коли його професія була на піку популярності. Спочатку він добивався побачення зі мною, потім, коли я не дозволила йому залізти мені під спідниці, звинуватив у чаклунстві. Ну, на правду, як-то кажуть, не ображаються. Та він був такий нездара, що йому у селі ніхто не повірив. Добре, можливо, так сталося тому, що я вкинула у його криницю жменю запліснявілих зерняток чорного кмину, а вода із ними реквізує будь-яку довіру й гарне ставлення з боку оточуючих та, на додачу, хмарить репутацію, а вона в нього і так була не дуже.

Тож після тої водички й презирливого ставлення селян інквізитор остаточно схибнувся. А тоді як раз Калеб у черговий раз нагодився зі своїм бажанням помиритись. А він, як на патологічного зрадника, інколи буває занадто ревнивим. Ось інквізитор і зник кудись, не лишивши по собі ніяких слідів. Розшукувати його ніхто не потикався: ще смолоскипи палити, до темного лісу йти, нікому того не кортіло.

Та в ті темні часи я мала високі шанси відчути на собі усі жахіття тісного знайомства з винаходами династії Яґенів, якщо інквізитор мені попався б спритніший й тямущій. Такі були й багато, на жаль.

— Тож якщо маєш ворогів, дорогенька, розкажи мені про них… — пан Клаус багатозначно замовк, натомість виразно поглянув в мій бік.

Я розтулила губи тільки щоб сьорбнути трохи коктейлю. Мої вороги — не його клопіт. Й взагалі, то надто особисте, щоб ділитися ним з якимсь незнайомим матусиним залицяльником, що зникне після настання нового року.

— Нікого? Ніхто не ображав тебе, Мелісо? Ніхто не поводився з тобою погано? Наприклад, цього року?

Відповідь, що засіла на кінчику мого язика, жалила його присмаком вампірських цілунків, який я майже забула. Ні. Брешу сама собі. Безсоромна.

— А як щодо того вампіра, доню? — мама втупилась в мене питальним поглядом. Ну ось хто, хто змусив її бовкнути це? Та поведінка її була типовою для усіх батьків. Їй чудово відомо, як звуть «того вампіра», вони знайомі — на щастя, не настільки близько, як сестри Бейнбридж, — і вона відпоювала мене глінтвейном після прогулянки під гострими вітрами ущелини Данло.