I-IV.

Після повернення — перш ніж ошелешити маму й дядька Клауса, батька Гвенди й Одри, — я на якийсь час перетворилася на книжкового пацюка. Притягнула на кухню усілякі магічні фоліанти та відшукала в них, як позбутися гидотних пелюсток.

Цмулячи трав’яний чай з каєннським перцем, я намагалась зрозуміти усе.

Знов щось не складалося.

Гвенда хоч і трималася переважно виважено, чемно та люб’язно, та на брутальне вторгнення тих диких дівок відреагувала б, це вже точно. А в будинку зовсім не було запахів чорного перцю й пороху, що лишають після себе захисні чари, які кузина добре знає. Поліції в нас немає, та кожен може постояти за себе як вміє.

Саме тому, мабуть, Одру знешкодили тою трояндою, наслідки якої я й усувала зараз гидючим відваром, що немає нічого спільного з чаєм, хоч і зветься так.

Моторошно й уявити, що приготували для старшої Бейнбридж ті Роз’є. А здавалися приємними людьми, чи то все святкова атмосфера й багацько шампанського.

Взагалі ми, відьми, під особливим захистом після Салемського інциденту, і будь-яка смертельна шкода, що її можуть заподіяти одній з нас, суворо карається. Ось тоді скликають зібрання на кшталт судового засідання, обирають присяжних з шанованих магічних родин, і зловмиснику загрожує кілька десятків чи навіть сотень смертей одна за одною. Та усі вже давно познаходили купу лазівок, щоб не порушувати саме цю настанову. Вбивати зась? Ну, добренько, тоді можна ув’язнити у камені, як-от того діда, який ніяк не затикався. Чи банально заховати тіло якомога далі від чужих носів й очей. Так, звісно, можна викликати померлу на допит, та віри їй мало. Подумайте тільки, що б наговорила тітонька Тільди за такої можливості! Вона б безжально звинуватила у своєму вбивстві десь двадцять осіб й прирекла їх на всі ті смерті. Хоча сконала від нудьги.

Роз’є ось винайшли власний спосіб замітати сліди. Вмертвили когось — уявляючи Одру, я здригнулася, — зарили десь у садочку, і через деякий час ось вам гарнюні трояндочки. Не дарма кузина скористалася ним з Анрі — їй було кого наслідувати.

Ну і як її визволяти, га? Чи не запізно? І, до речі, чому трояндовий кущ, під яким спочиває її чоловік, лишився незачепленим. Знов, коли я намагаюсь намацати щось, виходить якесь безглуздя.

Певно, я щось проґавила. Я ж не професійна нишпорка.

І чому, чому саме перед Самайном?! Коли на мені більше клопоту, ніж за цілий рік!

Калеб пообіцяв мене не турбувати, доки не сконтактує з тими своїми помічниками, біс знає, хто вони такі. І, схоже, був радий повернутися до Елізабет Гілберт. Він сьогодні мене потішив. Лишався таким слухняним і самовідданим, врятував мене… Я одразу ж внесла до списку нагальних справ і його прокльончик. Він заробив цю допомогу, виручити його буде справедливо.

Поки я шукала усі відомості про тих шипастих тіток, дідуган остаточно допік мені своїми погрозами, і я запхала каменюку до морозилки.

Потім пришпилила до холодильника магнітом з Діснейленду чистий папірець і почала занотовувати все-все, що мені відомо. Малювала стрілки, намагаючись вловити зв’язок: чи є бодай один шанс, що одночасне викрадення обох Бейнбридж — це лише збіг?

Навряд.

Згодом я дійшла такого відчаю, що полізла в інтернет. Ну а що? Я просиділа над книжками півтори години і єдине, що мені вдалося, — позбавити себе тих клятих залишків пелюсток. Все. Більш нічого. Яке ти позорисько, Меліса Кірк-Ліс…

З усієї родини я найдужче прив’язалася до усяких гаджетів та зручностей новочасного світу, оздобила по-сучасному будинок — в мене, навіть, сонячні батареї є, — і дехто з родичів цурався цього, вважаючи, що я геть недоладна й безпомічна.

Та ні! Це ми ще подивимось!

А як, по-вашому, я виявила, що той некромант зі щуром фальшивий? Так, я його гуглила, і це виявилося ефективніше ніж зазирати в кришталеву кулю.

Може, хтось з Роз’є теж еволюціонував й пристосувався, та розповідає в мережі, в якому ґрунті краще ростити вбивчу троянду або та шалена зграя тіток ділиться кмітлинкою, як за допомогою самих тільки шпичаків на руках відкрити банку квасолі. Так, я настільки не хотіла турбувати маму й ще сподівалася розібратись в усьому сама! Інакше єдиною темою для обговорення на сімейному збіговиську приречена бути я. Та моя невдача.

І одразу ж я натрапила на щось підозріле. Шипасті дівки таки ділилися своїми знімками з людством. А ще, здається, вони не могли викрасти Гвенду. Або за ці роки вони порозумнішали й продумали заздалегідь гідне алібі.

Бо уся їхня зграя зараз знаходилася в пустелі на якомусь чудернацькому фестивалі смертних, де усі перевдягалися в дивакуваті костюми й ті колючі панянки були там ледь не головними зірками, нарешті допавшись до слави. В них і підписників вже кількасот тисяч. Набагато більше ніж в мене!

Я старанно роздивилася кожну світлину на випадок, якщо вони потягли кузину з собою, та жодних зачіпок не знайшла.

А про Роз’є в мережі взагалі не було ніякої згадки, ніби вони раптом перетворилися на родину привидів.

Ні, без магії тут ніяк.

І без мами також.

Та перш ніж я її покличу, потрібно підняти одну скриню з підвалу. Не щодня ж я користуюся всіма тими штукеріями з кісток й каміння. А вона важезна! Навіть чарами я її ледь втримую. Та доля як раз звалила мені на голову одного вампіра, чого б його не використати.

Але вітальня була порожня.

— Трясця…

Знайомий приглушений голос лунав з… моєї спальні? На кий біс він туди попхався!

Я блискавично помчалася до нього. Калеб, мабуть, почув моє тупотіння. Коли я влетіла в кімнату, він, зігнувшись коло ліжка, гладив робота-пилососа, немов то якийсь песик.

— Яке чудернацьке звірєтко… Навіщо смертні його вигадали?

— Я тебе до спальні не запрошувала! — схрестивши руки на грудях, відрубала я. Хай не заговорює мені зуби!

— Хотів запропонувати свої послуги зі зняття напруги й прочищання мозку… — знизав він плечима та подарував мені пустотливу посмішку.