I-III.

Та я провалилася не в цілковите забуття.

В кімнаті було темно, й не розрізнити, яка вона і де знаходиться, може, в іншому вимірі, та я її впізнала — я добре її знаю, скільки разів я чаювала тут з кузинами… Та тепер чорнота, що сповнювала її, майже поглинула мене, якби не полохливі свічки довкола тварюки, яка звивалася на дні глиняної тарілі, розплескуючи воду по бордовій накидці, що вкривала стільницю. Мінога мовби відчувала наближення своєї смерті.

Полум’я вихопило з мороку обличчя Одри, бліде та зосереджене, її губи видовжилися в тонку риску сумнівів.

— То ми зробимо це?

Мене обурило її питання. Я пробачила їй та Гвенди їхній огріх лише тому, що вони погодились мені допомогти. Я ледь знайшла майстерного ловця, відвалила купу грошей, щоб здобути цю міногу, я відшукала Калеба, припхалася до нього сама й вдавала з себе покірне кроленятко, не забуваючи ні на хвилину, який він зрадливий покидьок, хоч цілунки його холоднішими від цього не стали. І тепер позадкувати? Ніколи.

— Ні, я повернуся до нього, перепрошу і дозволю й надалі знущатися з усіх нас. Знущатися з мене.

— Це матиме наслідки, — вмішалася Гвенда, теж виринаючи з пітьми. Полум’я одразу ж почало гратися з її блискучими шпильками у вигляді бджілок.

Якщо її сестра вагалася і це одразу ж було помітно з погляду зелених очей, що метався з мене на стіл й назад, то ця відьма Бейнбридж налаштована рішуче, так само як я: рука, якою вона стискала срібний кинджал, взагалі не тремтіла, була твердою настільки, ніби від цього залежало моє життя.

— Для тої брудної свині. Хай збирає на себе лиха з усього світу, — для нас — жодного. Якщо ми не станемо користуватись тим, що поцупили в нього.

— Навіщо ж ти її вкрала? Хіба не для нас? — здивувалась Одра.

Піднявши мішечок зі столу, я витягнула з нього прямокутну коробочку, всередині якої на оксамитовій подушці лежали три золоті підвіски. Три сховки для вдачі одного вампіра, що вважав себе кращім та розумнішим за всіх. За нас. Та помилявся.

— Ми приховаємо те, що я поцупила, в цих прикрасах.

— Та він і не здогадається, що то була ти, — після короткої мовчанки промовила Одра. Схоже, вона нарешті відкинула свої побоювання. — Скільки магічного мотлоху він тягає своїми руками, хто знає, на що здатні ті речі.

— Зробимо з них такі собі артефакти, до яких він ніколи не добереться, — задоволена моїм задумом сказала Гвенда, підіймаючи кинджал. Кому, як не їй, потрошити ту слизьку прутку, вічно голодну гидоту.

За мить на підвіски полилася кров.

— Ні-ні-ні…

Видіння змінилося.

Я опинилась в місці, куди обіцяла собі ніколи не вертатися, ні одна, ні з Калебом.

Я вже й не згадаю, за яких обставин ми опинились в ущелині Данло, пройшли по мосту Бажань — я нічого не загадувала тоді, вважала, дурна, що в мене все є і нічого мені не треба, а могла ж попросити у всесвіту мозок, — і Калеб привів мене до Чорного озера, схожого на кам’яне блюдо, заповнене водою.

Він знав, усе знав — це саме та ніч, коли потрібно тут бути. Йому звідкілясь усе, геть усе на світі відомо.

Місяць висів над водою так низько, ніби ось-ось впаде на самісіньке дно, і на темній нерухомій поверхні здавався перлиною небачених розмірів, за яку Єлизавета I, мабуть, віддала б усе.

Калеб підняв з землі камінця й кинув його в озеро, в самісіньке серце місячного відбиття. Воно розійшлося, розпливлося хвилями приглушеного, морозного сяйва до краєчків, до берега, до наших ніг.

— Пішли, — вампір узяв мене за руку та потягнув вперед.

— Вода, мабуть, крижана, — невпевнено промовила я, не в змозі відвести погляду від озера. Срібляне світло розповзалося ним, як ртуть.

— Пішли. Ти цього не відчуєш, серденько, — він говорив ласкаво і хрипко.

Відпустив мою долоню та встав переді мною, затуляючи зірки. Смикнув за стрічку на сукні; зазвичай хапкі пальці почали повільно звільняти мене від одягу.

Калеб дивився на мене, його сіро-блакитні, бліді й холодні очі зараз теж здавалися місячним відбиттям.

Він більше нічого не казав, та мовби питав поглядом: ти підеш? Підеш зі мною?

Хіба я мала сили відмовити?

Вампір підхопив мене на руки, покірну і згодну бути до скону з ним, і поніс у воду.

Холоду я й справді не відчувала, тільки запаморочливе полум’я по всьому тілу, коли Калеб набрав трохи рідкого срібла в долоню й розтер по моїх плечах. Шкіра зоріла немов перламутрова. Я чаклувати вмію, та все ж оніміла від такої дивовижі.

Замружившись та затримавши дихання, я занурилася у воду, вкриваючись місячним сяйвом повністю…

— Дідько! Навіть цілувати не довелося! Так не цікаво! — пробурчав Калеб, схилившись наді мною. Він все ж таки почув мене — чи то пак моє падіння, — та примчав рятувати. Виніс на свіже повітря й поклав на ґанку біля столу з кліткою, у яку Жан, мабуть, ніколи й не зазирає — вона була зовсім іржава.

Розплющивши очі, я одразу ж прикрила їх знов — сновиддя відступало неохоче, повіки все ще лишалися важкими, та позіхати більше не хотілося, й трояндової смердоти я не відчувала, знаходячись в хмаринці лавандового запаху.

Вампір трактував моє зволікання з цілковитим отямленням зовсім інакше, ніж було насправді. Як завжди. І схилився ще нижче до мого обличчя так, щоб при першій же спробі піднятися, я мовби ненавмисне наштовхнулася на його губи. Розмріявся!

Раптом відчувши, як щось млоїть в горлянці, я викотила очі від переляку й закашлялася. Та піднялася й всілася настільки швидко, що Калеб з кислою фізіономією ледь встиг відсунутися, щоб ми не вдарилися головами.

Тим часом щось незрозуміле вже було в моєму роті, шукаючи шлях назовні. Я знов зайшлася у кашлі, тільки тепер не затуляючись долонею, а випльовуючи зів’ялі рожеві пелюстки на дерев’яну долівку. Вампір й надалі продовжував грати дбайливого компаньйона, вставши позаду мене та тримаючи мене за плечі.

Трясця! Тепер я буду цією гидотою блюватиму ще тиждень, як кицька, яка нализалася шерсті!