Розділ 44

Минуло пів року

Легкий вітерець розганяв літню спеку. Богдан сидів на лавці під кленом і періодично позирав на наручний годинник. Минуло дві години відколи розпочався вступний іспит. Він не міг знайти собі місця. Крутив у руках букет польових квітів, які приготував на випадок успіху. Принаймні,  інший результат він навіть уявляти не хотів.

Пів року вони наполегливо готувалися до іспитів. Залишався останній і найважливіший. Хоч Богдан був повністю впевненим у вміннях Жені, та все ж хвилювався. В його кишені вже тиждень як лежала оксамитова коробочка і чекала слушної нагоди. Богдан вважав, що сьогодні саме той момент.

Женя разом з іншими абітурієнтами чекала на результати. Ходила коридором, крутивши у руках телефон. Вона знала, що Богдан вже на неї чекає,  але не хотіла смикати його зайвий раз.

Нарешті секретар екзаменаційної комісії вийшла з кабінету з актом про вступ. Вивісила його на стенді й повернулася до кабінету. Абітурієнти кинулися розглядати його, шукаючи своє прізвище. Женя важко зітхнула й теж підійшла. Очима віднайшла потрібну графу зі своїм прізвищем. Тоді зірвалася з місця й побігла на вулицю.

Богдан стояв під палючим сонцем, спостерігаючи за студентами які покидали стіни університету.  Нарешті серед них він помітив Женю. Вона вже поспішала до нього.

— Вступила? — відразу ж запитав, щойно вона підійшла до нього й кинулася обіймати.

— Так, — голосила вона. Богдан міцно обхопив її стан й закрутив на місці.

Женя кинула собі виклик і впоралася з ним. Вже горіла від нетерплячки повідомити радісну новину бабусі. Та скептично поставилася до її планів. Не вірила, що на цьому онука зупиниться в пошуках себе.

— Я дуже радий, — зізнався Богдан, коли вони вже стояли під кленом. Женя перебирала руками пуп’янки квітів.

— Я теж, — з полегшенням зітхнула дівчина. — Досі не вірю, що я тепер студентка.

Вона підійшла до Богдана й опустила голову йому на плече. Радість заполонила її серце. Довгоочікуваний спокій поселився всередині. Вона вступила в університет. Займається справою, яка приносить не лише задоволення, а й прибуток. А головне, поряд з нею той самий, надійний і коханий чоловік. Чого ще потрібно бажати?

— Ти прийдеш сьогодні на виступ? — різко відсторонилася Женя й зазирнула в очі Богданові. Той всміхнувся.  Запустив руку до кишені й дістав звідти оксамитову коробочку зеленого кольору. На сонці вона заблищала.

— Тільки якщо ти мені відповіси так, — він повільно розкрив коробочку.

Женя збентежено всміхнулася. Долонями на мить  закрила обличчя. Вона чекала цього дня, але не так скоро. Богдан терпляче чекав на відповідь.

— Звісно що так, — ледь не закричала вона, протягнувши йому руку.