Розділ 43

Женя зовсім не планувала святкування. Самій організовувати свято і кликати друзів, родичів занадто клопітно. Чекати на сюрпризи не було від кого. Вона хотіла скромно посидіти з Ірою, на вихідні поїхати до бабусі й відсвяткувати. Але доля чи випадок вирішив усе за неї.

Дівчина впустила у свою скромну, тимчасову оселю гостей. Іра саме починала накривати на стіл. Євгенія Дмитрівна заходилася допомагати. Дістала з сумки гостинці  й розставила все на столі. Женя  приєдналася до  них. Богдан скромно стояв біля ліжка, розглядаючи постери та знімки на стінах.

 — Женю, ми тут самі впораємося, — звернулася до неї Євгенія Дмитрівна. — Сходіть краще з Богданом, сполосніть посуд.

Вони переглянулися. Мовчки кивнули на знак згоди й вийшли  з кімнати. Кухня розташовувалася в кінці коридору. Женя з тарілками поспішила вперед. Богдан же неспішно йшов позаду.

Коли він зайшов на кухню, Женя все стояла біля умивальника. Нашвидкуруч мила посуд. Він підійшов і почав їй допомагати, на що вона відреагувала бурхливо.

— І чого ти не відмовився? — штовхнула його в плече.

— Я через тебе ледь тарілку не впустив, — поскаржився Богдан й натягнув гримасу. Повернувся до мийника, відкрив воду й запустив руки під неї.

— Скажи що тобі час і йди вже.

— Чого це? У мене є час.

— Ти що знущаєшся наді мною? — склала руки в боки. Богдан з усмішкою продовжив мити тарілку.

— Зовсім ні. Просто ти вперта і не даєш мені шансу навіть поговорити з тобою спокійно.

— Та ти що? Про що говорити?

— Про нас, — відклав тарілку й підійшов до неї ближче. Женя зніяковіла.

— Немає про що говорити, — швидко повернулася боком і склала руки на грудях.

— Що ти мала на увазі, коли ми внизу говорили. Яку ще дівчину мені тітка знайшла?

— Звідки я знаю яку. Вона мені сказала, що ти почав з кимось зустрічатися.

— І ти повірила?

— Так. А чого мені їй не вірити?

— А мені вона говорила, що ти зустрічаєшся і зі Стасом, і зі мною.

— І чого ж ти її слухав?

— Був дурним. Кохав тебе, ревнував,— він торкнувся долонею її плеча.

— Був дурним коли кохав, чи коли ревнував? — прошепотіла. Вона не могла й кроку зробити, так близько він був.

— Коли відпустив, — Богдан схилив голову в її бік. Заплющив очі. — Я так скучив за тобою.

— Я теж, — з усмішкою відповіла Женя й повернулася до нього. Руки опустилися на плечі. Їх погляди зустрілися. — Богдане, вибач мені?

— Давно вибачив.

Його вуста були в кількох сантиметрах. Женя мимовільно потягнулася вперед.

— Ходімо, нас чекають, — він різко відпустив її руки, відсторонився. Схопивши тарілки, повернувся й вийшов з кухні.

Женя з хвилюванням дивилася як він зникає. Якщо Богдан так хотів примиритися, то чому тікає. Втім, його можна зрозуміти. Вона вирішила не вигадувати нічого зайвого. Натягнувши усмішку, поквапилася до кімнати.

За столом вже чекали Іра та Євгенія Дмитрівна. Богдан розставив тарілки й сам вмостився поряд з ними. Чекали тільки на Женю.

Вона несміливо пройшла й опустилася на вільний стілець. Присутні мило всміхалися, а тоді підняли келихи за її здоров’я.

Застілля й сама атмосфера була напрочуд дружньою. Євгенія Дмитрівна почала пригадувати якою Женя була в дитинстві. Іра з Богданом уважно слухали, всміхалися. Слухаючи бабусю, Женя й сама переносилася в ті миті, намагаючись пригадати що відчувала. Чого тоді вона хотіла.

Подумки вона підводила межу під цифрою свого віку. Подорослішала на рік, а відчувалося, що минуло п’ять. Залишившись без опіки, Женя мала сама робити вибір. Часом неправильний і болючий. Своїм вибором ранила інших, близьких їй людей. Проте, вона не жалкувала ні про жоден свій крок. Цей рік показав їй, що кожна мрія здійснюється і залежить лише від наших вчинків. Удача може постукати двічі, та якщо її не впустити – можна втратити свій шанс назавжди. Тепер Женя дивилася на людей, які стали й були їй рідними, і подумки дякувала всесвіту. Не дарма Богдан і Іра з’явилися в її життя, як і вона в їхніх.

— Що ти вирішила? — привернула її увагу Євгенія Дмитрівна, чим відвернула від роздумів. Вона пильно дивилася в очі онуки.

 — Щодо чого?

— Ти ж сама казала, що через місяць вирішиш залишаєшся чи повернешся, — нагадала їй жінка.

— Так, говорила, — всміхнулася Женя.

Вона поставила келих на стіл. Руки опустила на коліна. Не знала як відреагує бабуся, але… Вона давно все вирішила. Відтоді як вперше переступила поріг дитячого будинку.  

— Я залишаюся! От тільки вступатиму не в балетне, — Євгенія Дмитрівна повільно здвинула брови догори. — Я хочу отримати диплом хореографа.

— Це ж чудово! — всміхнулася Іра.

— Несподівано, — холодно відрізала Євгенія Дмитрівна. — А як же твоя мрія?

— Мрія? Вона має властивість змінюватися.  Мені неважливо  балерина чи просто танцівниця, головне – сам процес. Я не можу без танців.

— Впевнена, що через місяць не зміниш своїх планів? — скептично продовжувала жінка.

— Ні, бабусю. Я відчуваю, що там моє місце.