Розділ 42

Дівчина не йшла, а бігла. Швидкий темп викликав задишку. Женя спинилася вже біля гуртожитку. Лякливо озирнулася, переконуючись що позаду нікого.

Вона не могла повірити, що просто втекла. Знову її почуття завадили нормально поговорити. Завжди все псують. Якби ж ми могли вимикати емоції, але… Нашу сутність не змінити.

Картаючи себе, вона підіймалася сходами. Чому не поговорити спокійно. Чому завжди все треба псувати.

У кімнаті на неї чекала Іра. Дівчина читала книгу. У них справді було щось спільне, і не лише рід занять. Обоє любили читати книги, обоє певний час жили в дитячому будинку. Жені здавалося, що доля навмисне зводить її з тими людьми, які здатні зрозуміти її біль.

— Нарешті! — зустріла її дівчина. — Де тебе носить?

— Краще не питай, — важко зітхнула Женя. Швидко роззувшись пройшла, на ходу знімаючи пальто.

— Заінтригувала, — Іра підійшла і вони разом присіли на ліжко.

Кілька хвилин вони мовчали. Іра не наважувалася розпитувати далі. Женя не знала чи варто відкривати комусь свою душу.

— Заняття пройшло добре, —   промовила Женя й піднялася. Вона підійшла до столу й увімкнула чайник. — Я тортик купила. Поп’ємо чаю?

— З радістю, — Іра всміхнулася й залізла на ліжко з ногами. — Як тобі діти?

— Добре. Шкода, що я більше їх не побачу.

— Чого? 

Женя двозначно подивилася на сусідку. Та широко й загадково всміхнулася.

— Іро?

— Я знайшла собі іншу роботу. Тому якщо ти хочеш, я домовлюсь щодо тебе.

— Ти серйозно? — Женя вмостилася поряд. Іра лише кивнула у відповідь. — Ти не уявляєш що для мене зробила,— міцно обійняла Іру. Та аж розгубилася від раптової близькості.

Наступний тиждень Женя займалася оформленням паперів. Прості, на перший вигляд, заняття мали непросту функцію. Потрібно було мати план, затверджувати його у спеціальному відділі і все задля того щоб займатися з дітьми.

Проте Женю не спинили дрібні проблеми. Вона чекала моменту, коли прийде до дитячого будинку в ролі їх викладача танців. Вже планувала собі постановки до свят.

Нарешті її шлях звільнився від туману. Тепер Женя бачила ціль, до якої вперто йшла. Поринувши з головою у роботу, вона намагалася не думати про вступ та Богдана. Перше зовсім втратило цінність. Хлопця вона просто уникала.

Через кілька днів їй телефонувала Катя, але Женя не стала відповідати. Вона залишила їх у вчорашньому дні. Їй потрібно було розібратися у собі, своїх почуттях до Богдана.

Непомітно минув місяць, який вона давала собі на роздуми. Кожного дня, крім вихідних, Женя їздила до дитячого будинку. Проводила кілька занять, адже домовилася з адміністрацією про створення кількох різновікових груп. На щастя, вони погодилися й залучили дошкільнят. Женя почувалася виснаженою фізично, але повною енергії.

 — Закінчили! — звернулася до дітей Женя. — Перше заняття з балету пройшло успішно, я вас вітаю, — діти заплескали у долоні.

Їй хотілося передати все, чого навчилася сама, іншим. Подарувати комусь мрію, як це сталося з нею у дитинстві.

— Євгеніє Олександрівно, — підійшла до неї Маруся. Дівчинка була повненькою для балету, але це не завадило їй танцювати. Женя взагалі не проводила відбору. Всі охочі могли спробувати, а потім вирішити — йтимуть далі чи ні.

— Так, Марусю.

— А це правда що у вас сьогодні день народження?

— Правда, — Женя опустилася до рівня дівчинки. Подумки пригадала  дату.

 — Можна я намалюю для вас малюнок? — дівчинка зашарілася.

— Звісно, можна. Що за питання! — Женя торкнулася її щічки, легенько стиснувши. — Біжи. Відпочивай.

Маруся швидкими кроками вийшла із зали. Женя повернулася обличчям до дзеркал. Поки вона бігла, тікала від вирішення проблеми, минув цілий місяць її життя. Яким він був, а яким міг бути. Залежало лише від неї.

Якби ж вона тобі не втекла, а спокійно поговорила з хлопцем. Чи були б вони разом? Чи є у них майбутнє взагалі?

Вона уважно розглядала себе у дзеркалі. Як же вона подорослішала лише за один рік. Досвід лишає сліди. Хоч її обличчя не мало жодних недоліків, крім синіх плям під очима, Женя важко зітхнула. Тепер вона мала вирішити, що робитиме далі.

Повертаючись додому, Женя вирішила прогулятися. Думки переповнювали її. Тільки тепер вона пригадала і збагнула чого дзвонила бабуся зранку. Вона ж навіть говорити з нею не стала, поспішала на роботу. Іра щось бурмотіла зранку, а вона й не чула.

Вона так занурилася у свою діяльність, що не помічала нічого й нікого довкола, що лякало. Лякало й те, що вона не впізнавала себе колишню. Тієї Жені просто не стало. Термін придатності вичерпався.

Дівчина зателефонувала бабусі. Жінка довго не брала слухавку, Женя вже й хвилюватися почала. Точно ж образилася.

— Бабусю, нарешті. Вибач, що зранку не змогли нормально поговорити. Я поспішала на роботу.

— Нічого, Женю, — спокійно відповіла Євгенія Дмитрівна. — Я лише хотіла сказати, що приїду в місто. Треба ж відсвяткувати твоє день народження.

— Приїдеш? Коли?

— Вже, — засміялася у слухавку жінка. — Мене зустріли. Не хвилюйся.

— Хто? І де ти, бабусю? — Женя зовсім розгубилася.

— Ти краще скажи де ти? Ми скоро біля гуртожитку будемо.

— Вже біжу, бабусю.

Женя побігла додому. На щастя, вона була лише в кількох кварталах від будівлі. Приїзд бабусі її порадував. Їй так хотілося поділитися з нею всім, що сталося. Розділити і радощі, і сум.

Дорогою Женя встигла попередити Іру щодо гості. Забігла до магазину за тортиком.

Коли вона підходила до гуртожитку, біля входу помітила бабусю. Вона стояла до неї обличчям і говорила з якимсь чоловіком.  Той стояв до Жені спиною.

 — Бабусю, — привернула увагу жінки вона й та розкрила свої обійми.

— Женю, нарешті! Ми довго тебе чекали, — жінка коротко обійняла онуку, відсторонилася. Тоді Женя й звернула увагу на чоловіка, який стояв поряд.