Розділ 41

Дорогою до гуртожитку Женя зайшла в кондитерську. Довго роздивлялася вітрину, розпитувала про вміст та калорійність тортика. Все ж обрала лимонний. Це був її найулюбленіший.

Їй хотілося поділитися радістю з Ірою, подякувати сусідці за допомогу. Не стільки в грошах, як у самому занятті. Хоч вони були не зайвими. Людина може адаптуватися до будь-яких умов. Вона з легкістю пристосувалася до роботи в «Барві», віддавалася роботі на максимум і з часом їй навіть подобалося те, що вона робила. Але робота помічником була далекою від траєкторії її душі, яка тяжіла до музики, рухів. Дивним було й те, що зараз Женя не могла не думати про дітей і заняття з ними. Їй було ніяково визнавати, що вона б зраділа можливості піти туди ще раз, а можливо й зовсім замінити Іру.

Повернувшись до гуртожитку, дівчина не застала сусідки у кімнаті. Та залишила записку, в якій повідомляла що пішла до лікаря. Женя вирішила скори статися можливістю і приготувати смачну вечерю, та й у кімнаті навести порядок.

 Увімкнувши музику, Женя взялася за прибирання. Робота була їй до душі. Вона швидко впоралася.  До того ж сумні думки наче вивітрилися з голови, ніби неприємний запах з кімнати.

Минуло кілька годин, а Іри все не було. Женя починала хвилюватися. Вона вирішила її набрати, поцікавитися справами. Коли вона розблокувала телефон, то помітила пропущений виклик. Чомусь телефонувала Катя, сусідка Богдана.

Женя чесно не чекала, що дівчина так скоро з нею зв'яжеться. Вирішила її перенабрати.

— Женю, приходь до парку! — благала дівчина.

— Щось сталося? — занепокоїлася вона.

Катя нічого конкретного не сказала. Лише просила терміново прийти. Женя розуміла, що має допомогти попри все. Вона швидко зібралася і побігла до парку.  Дорогою намагалася не накручувати себе.

Коли вона вже доходила до місця зустрічі, помітила Катю біля лавки.

— Що сталося? — запитала щойно підійшла. Катя плакала, вона мала розгублений вигляд. Намагалася щось пояснити крізь сльози.

— Катю, де Чік? — прозвучало позаду. Женя повільно повернулася, щоб впевнитися, що не помилилася.

За спиною справді стояв Богдан. Катя плакала, пояснюючи йому що Чік побіг за якимсь котом. Вона не встежила за ним і тепер не може знайти. Женя стояла осторонь і мовчки дивилася на хлопця. Як же він змінився: нова зачіска і борідка дуже йому пасувала. Вони не бачили кілька тижнів, а здавалося що цілу вічність.

— Все, не панікуй, — зібраніше говорив він. — Розділимося й пошукаємо.

Богдан відправив Катю в дальню частину парку. Тоді повернувся до Жені. Брови повільно поповзли вгору, коли їх погляди зустрілися.  

— Що ти тут робиш? — майже пошепки промовив він.

— Довга історія. Ходімо шукати Чіка, — Женя повернулася й збиралася йди, коли він схопив її за руку.

— Нічого не хочеш мені пояснити?

— Не зараз, — Женя повільно опустила погляд на руку. Усередині відбувся вибух. Адреналін помчав від серця до мозку. Женя повільно забрала руку й пішла вздовж стежки.

За кілька годин вони обійшли весь парк. Зустрілися на тому ж місці, біля лавки. Женя ще здалеку запримітила Катю з Богданом. Завагалася чи варто йти. За цей час в її голові кілька разів виникала думка «втекти». Хоч як сильно вовна хотіла просто побути поряд, відчути його присутність, та розуміла, що не варто віддаватися почуттям. Момент вже зіпсований її колишніми вчинками. Зрештою вона наважилася й підійшла. Присутні наділили її обнадійливим поглядом, але вона розвіяла всі надії заперечним кивком голови.

— І що тепер робити? — крізь сльози повторювала Катя.

— Не хвилюйся! Все буде добре, — втішав її Богдан.

Женя пильно дивилася то на нього, то на неї. Невже між ними щось є?! Їй би не хотілося знати правду. Вона відвела погляд, подумки намагаючись перемкнути увагу на щось інше. Жити в ілюзії очікування її влаштувало б. Принаймні перший час, допоки не забуде його.

Вона поринула у свої думки й навіть не помітила коли Богдан відпустив Катю додому.

— Ну що?

— Що? — автоматично повторила вона і тільки тоді подивилася на хлопця. 

— Ходімо в те кафе, — вказав рукою на заклад через дорогу. — Вип’ємо кави й ти мені розповіси звідки знаєш Катю.

Женя не встигла щось заперечити. Богдан взяв її під лікоть і повів у напрямку кафе. У неї не було ні сил, ні бажання опиратися. Вона йшла поряд й потайки всміхалася. Кожна хвилина поряд з ним тепер наповнювала душу затишним теплом.

— Тобі як завжди? — поцікавився Богдан.

— Так, — Жені стало ніяково від його пильного погляду. Вона відвела очі у вікно. Дивно й навіть нечесно було ось так радіти, коли Чік досі не знайшовся. Богдан замовив каву й тістечко для Жені. Напої їй подали швидко. До того вони мовчали, спілкуючись лише збентеженими поглядами.

— То звідки ти Катю знаєш?

— Ми познайомилися в парку, коли вона вигулювала Чіка. Він побіг до мене. Ми поспілкувалися, обмінялися номерами й все.

— Як мило! Що ти робила в парку?

— Пф, — вона не стала відповідати, сховала погляд. Богдан промовчав. Він добре знав, що означає така її поведінка. Він лише чекав продовження. — Я що не можу гуляти парком? — сердито буркнула вона й відставила чашку.

Богдан засміявся. Він страшенно сумував за нею і щиро радів, що випала нагода побачитися.

— І чого ти смієшся? — Женя склала руки в замок на грудях й зробила ображену гримасу.

— Ти дуже мила, як і раніше, — зізнався хлопець. Женя зашарілася. Що це за поведінка. Він то змушує її червоніти, то сердитися. — Як твої справи?

— Добре, — все ще сердито буркнула. — А твої?

— А Катя тобі не розповідала?

— З якої це радості?

— А нащо ти ще з нею подружилася? Щоб про мене розпитувати, — Богдан поклав руки на стіл й підсунувся ближче до Жені.

— Ти так про мене думаєш? — вона затримала погляд. Дочекалася доки він подивиться на неї.

Богдан кілька секунд дивився їй прямо у вічі. Мовчав. Вона його не розуміла. Раніше знала що він до неї відчуває і могла передбачити кожне слово, рух, реакцію. Тепер… Він здавався їй чужим, загадковим і непередбачуваним.