Розділ 40

 — Проходьте! — темноволоса дівчина вказала на масивні двері й пропустила Женю вперед.

Щойно вона переступила через поріг,  серце почало частіше битися. Вони крокували довгим коридором, забарвленим у сірий. Гордий, холодний і неприступний. Женя зменшила крок, дозволивши Віталіні вирватися вперед.

Зупинилася. Спогади вирвалися з далекої безодні. Перебування у дитячому будинку не назвеш пригодами. Сірі стіни, запах вологи та покарання у вигляді замикання в кімнаті. Будівля скоріше нагадувала лікарню, без жодного натяку на веселощі та щасливе дитинство. Вона намагалася все забути, але одна ніч ніяк не йшла з голови. Тоді Женя довго не могла заснути, плакала. Не могла прийняти того факту, що дитячий будинок стане її домом. Плач заважав іншим дітям, тому нянечка вивела її під руку зі спальні, повела посеред ночі темним коридором, і залишила у маленькій кімнатці на самоті. Від спогадів спиною Жені пробігся холодок. Вона мимовільно здригнулася.

— Йдеш! — покликала її Віталіна і Женя наздогнала жінку. — Як почувається Іра? — та мала приємний вигляд. Чимось нагадала Жені маму. Принаймні такою вона її пам’ятала. Блакитні очі, тепла усмішка.

— Їй вже краще. Скоро повернеться, — поквапилася заспокоїти жінку.

— Це добре. Діти дуже її полюбили. Зараз я все покажу, познайомлю вас. Хвилюєтеся?

— Трішки, — зізналася Женя й легенько всміхнулася. Вона боялася, що від хвилювання забуде щось важливе.

Далі вони крокували довгим коридором під мовчання. З кожним кроком ритм серця пришвидшувався. Віталіна зупинилася біля новеньких металопластикових дверей з табличною «хореографічний зал». Всміхнулася Жені й відчинила дверцята, зникла всередині.

Щойно жінка увійшла, із залу долинули дитячі голоси. Женя вдихнула на повні груди й пішла за нею. Біля стіни світлого відтінку юрмилися діти віком від тринадцяти до шістнадцяти років, як попередньо повідомила організаторка. Вони з цікавістю розглядали Женю, поки Віталіна пояснювала причини заміни викладача. Діти помітно голосно обурилися, почувши новину про хворобу Іри, але швидко перемкнулися на тренування.

Женя переодягнулася, поки діти проводили розминку під керівництвом однієї з дівчат. Вона відразу її запам’ятала: руденька, з купою веснянок на обличчі. Мають же деякі люди такі особливості — западати в душу з першого разу.

Тренування почалося. Женя увімкнула музику на колонці, й повернулася до стіни з дзеркалами. Стояти спиною до незнайомих людей, хай навіть дітей, Женя не була готова. Тому стала обличчям.

— Я показуватиму рухи, а ви контролюйте себе у дзеркалі.

Ті мовчки кивнули. Вони кілька разів прогнали рухи без музики, а тоді спробували у швидкому ритмі. Виходило непогано як на перший раз. Женя всміхалася й щоразу плескала в долоні, як рухи добре вдавалися. Щоб віддячити дітям за старанність,  в кінці заняття вона увімкнула музику, яку спеціально підготувала для них і дозволила просто потанцювати.

Діти зраділи. Вони весело крутилися групками в колі. Кожен демонстрував свої вміння гарно танцювати. Женя стояла осторонь. Всміхалася. Їй вперше за довгий час було так спокійно  й добре. Попри втому, вона сяяла від щастя.

— Ходімте до нас! — підбігла до неї руденька, взяла за руку й потягнула в коло. Діти оточили її, стали плескати, випрошуючи показати свою майстерність.

— Добре. Вмовили, — засміялася Женя. — Але мені потрібно змінити пісню.

Вона підійшла до колонки й перемотуючи пісні, знайшла потрібну. Зал заполонила легка й ніжна мелодія. Женя повернулася в коло й несподівано для всіх стала на пальці. Діти не приховували свого захвату. Хтось навіть голосно закричав.

Женя станцювала їм уривок з оперети, яку завжди любила найбільше. Насправді це був найсумніший момент у виставі, але найчуттєвіший.

Закінчивши, Женя вклонилася своїм глядачам. Ті кілька секунд мовчки дивилися на неї, а тоді музика різко змінилася, чим змусила їх закрутити її в танці знову.

Близько години вони розважалися. Всі добре потомилися, особливо Женя.  Вона відчувала себе як ніколи живою: серце калатало, голова нарешті звільнилася від нав'язливих думок, а м’язи солодко нили від втоми.

— Дякую за тренування, — підійшла до неї руденька дівчинка.

— Сподобалося? — поцікавилася Женя.

— Так, у вас добре виходить, — з усмішкою відповіла та.

— Давно танцями займаєшся?

— З дитинства.

Вони разом вийшли із залу. Карина провела її до кабінету Віталіни, а сама залишилася у коридорі.

Женя пройшла у невеликий кабінет у світлих відтінках. Вона вже відмітила для себе — дитячий будинок змінився. Можливо викладачі стали більш лояльними до дітей, яким довелося пережити справжнє горе, а можливо їй лише здалося. Принаймні вона б хотіла, щоб люди були добрішими, особливо до таких дітей.

— Ви вже закінчили? — привернула її увагу Віталіна. Женя відвела очі від маленької картини на стіні. Пейзаж Києва їй сподобався відразу. Як вона могла не вгадати набережну.

— Так, — спокійно відповіла вона й всміхнулася. — Після заняття я влаштувала дітям міні дискотеку. Ви не проти?

— Якщо вони повеселилися, то ні. Як вам тренування? — жінка підвелася, й разом з Женею вийшла до коридору.

— Вони дуже здібні. Головне: їх очі сяють від задоволення. Хай і короткочасне, та відчуття щастя й своєї важливості їм не завадить.

— Згодна, — всміхнулася жінка. — Ось оплата, — вона подала Жені білий конверт. — Повідомте, хто буде наступного разу.

— Звісно.

— Передавайте Ірині привіт, і хай одужує швидше.

Женя попрощалася з Віталіною і та пішла готувати дітей до обіду. Коли вона озирнулася, то помітила Карину. Вона все ще чекала на неї.

 — Ти не пішла?

— На вас чекала. Можна провести?

— Ходімо.

Дорогою дівчинка не змовкала. Було помітним — їй бракує уваги.  Женя добре її розуміла. Вона в цьому віці теж потребувала друга, але його не було. Лише щоденник, який вона вела для себе й ховала від бабусі. У нього зберігала всі свої мимовільні слабкості й складні думки про плани на життя.